якщо культура ’’ стол≥тт¤ у ц≥лком орган≥чному рус≥ свого розвитку сприймаЇтьс¤ рефлексуючим розумом то ¤к невротична, то ¤к цин≥чна, то ¤к захоплена рухом усепоглинаючоњ диференц≥ац≥њ, то ¤к така, що маЇ незл≥ченну к≥льк≥сть майже нерозр≥знюваних облич, л≥тература ¤к нев≥д'Їмна складова њњ, особливо у друг≥й половин≥ ’’ стол≥тт¤, охоплена всепоглинаючим пот¤гом до зрощенн¤ з ф≥лософською думкою, намагаючись у н≥й знайти своЇ в≥дображенн¤, в≥дпустити внутр≥шн≥ гальма ≥ кружл¤ти з ф≥лософ≥Їю нерозривним тандемом, неконтрольовано м≥н¤ючись м≥сц¤ми та змушуючи критичну думку ошелешено констатувати дифуз≥ю думки та слова, одночасну приналежн≥сть дискурсивних практик стратег≥¤м л≥тератури та ф≥лософ≥њ.
„астково позбавившись тактики романсу (у тому значенн≥, ¤к його застосовуЇ Ќортроп ‘рай), а частково вжившись у нењ, л≥тература часу хаосмотичноњ переплетеност≥ модерну та постмодерну пов≥домл¤Ї авторов≥, читачев≥ та ≥снуючому корпусу л≥тератури певну ≥нформац≥ю, котра, мабуть, викристал≥зуЇтьс¤ не одномоментно, ≥ мине досить великий часовий пром≥жок, поки ≥стор≥¤ отримаЇ документ, придатний дл¤ р≥зних анал≥тичних стратег≥й, завд¤ки ¤ким в≥н в≥дкриЇ своЇ приховане пов≥домленн¤ чи окреслить раси невисловленоњ стурбованост≥ часу щодо становища суб'Їкта.
Ќе маючи на мет≥ (за недостатн≥стю приступного матер≥алу та недосконал≥стю ≥нструментар≥ю) багатоаспектний анал≥з л≥тературноњ тенденц≥њ к≥нц¤ ’’ стол≥тт¤, прагнемо засв≥дчити лише особливост≥ сиптоматики становища суб'Їкта в л≥тератур≥ ¤к в≥дображенн¤ його життЇвоњ ситуац≥њ, одночасно памТ¤таючи, що л≥тература ¤к дзеркало в≥дображаЇ ≥ суб'Їкта, ≥ автора, ≥ читача, ≥ безодню, котра вдивл¤Їтьс¤ в уважне око, й ≥нш≥ дзеркала.
ќтже, переход¤чи до симптоматики, хочемо все ж спочатку дати картину певною м≥рою виклика, кинутого в середин≥ ’’ стол≥тт¤, на ¤кий у творчост≥ автор≥в к≥нц¤ ’’ стол≥тт¤ прийшла неоднозначна в≥дпов≥дь.
—аме цього року Insel Verlag (‘ранкфурт-на-ћайн≥) видаЇ роман пом≥рно в≥домого “омаса Ѕернгарда ДћорозФ (н≥м. ДDer FrostФ, рос. Д—тужаФ), робота над ¤ким була розпочата автором 1960 року, ≥, ¤к св≥дчить ¬ендел≥н Ўм≥дт-ƒенглер, в арх≥в≥ автора збер≥гаютьс¤ три попередн≥ редакц≥њ, зм≥ст котрих великою м≥рою в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д остаточного вар≥анту тексту [1;—.472].
Ќевеликий за обс¤гом роман даЇ вичерпну (з точки зору автора) картину сусп≥льства, св≥ту та приреченоњ њм людини. ≈п≥зоди роману нагадують безк≥нечний танок, де вальсують троЇ: практикант, що його в≥дправлено у селище ¬енг з таЇмною м≥с≥Їю спостереженн¤ за нап≥вбожев≥льним художником Ўтраухом, сам художник та та автор тексту, ймов≥рно неекв≥валентний “омасу Ѕернгарду, Ч захоплюючи в орб≥ту свого обертанн¤ поодиноких людей, поодинок≥ полишен≥ людьми реч≥, одиноке селище та самотн≥й св≥т, занурений у бол≥сну зрощен≥сть з самотою. ƒ≥алоги персонаж≥в (з великим ухилом у б≥к монолог≥зму), п≥дкр≥плен≥ мовчазною присутн≥стю автора, розгортаютьс¤ у ритм≥ болю. –оман позбавлений красивостей та прегарностей, ≥ немаЇ н≥чого, окр≥м безк≥нечноњ бес≥ди на фон≥ схематичних прогул¤нок; той, хто говорить, не маЇ ≥ншого сп≥вбес≥дника, ан≥ж в≥н сам, та немаЇ ≥ншого сонц¤, ан≥ж св≥тило болю, вт≥лене у хвороб≥, зим≥ та морозов≥.
“.Ѕернгард уникаЇ розр≥зненн¤ к≥нц¤ репл≥к, чим п≥дноситьс¤ до площини висловленого та нев≥дворотна монолог≥чн≥сть, котра наснажуЇ текст. јвтор Ч практикант Ч художник, одночасно присутн≥ у двадц¤ти семи дн¤х та шести листах (Їдине формальне членуванн¤ текстового полотна), викликають себе до бес≥ди, в≥дпов≥даючи стражданн¤м та тою незносимою важк≥стю бутт¤, котра лежить поза словами. «ав'¤зка стражданн¤: несум≥сн≥сть сл≥в та житт¤, ¤ка змушуЇ [художника] Дспалити вс≥ написан≥ ним картини. Дя змушений був розлучитис¤ з усим, що завжди сто¤ло у мене перед очима ¤к св≥дченн¤ власноњ ницост≥.Ф ¬они мучили його ¤к виразки, що безперервно ст≥кають кров'ю, ≥ позбавл¤ли дару мовиФ [2; —.51]. ≤ незважаючи на цю Дхворобу на словаФ аж до кров≥, роман, а, в≥рн≥ш, монолог Ч сповна сл≥в, так чи ≥наше викликаних на поновленн¤ болю, ≥, ¤к результат, Ч потвердженн¤ т≥ла та його нерозривноњ злученост≥ з≥ св≥том. ј св≥т постаЇ ¤к найбезнад≥йн≥ша взаЇмопереплетен≥сть речей з хворобою. ДЌаука про хвороби Ч найпоетичн≥ша з ус≥х наукФ[2;—.454].
—приймаючи динам≥ку стосунк≥в Дсуб'Їкт Ч хворобаФ, ми не можемо визначити, ¤кому з≥ шл¤х≥в мовець надаЇ перевагу: хвороба ¤к орган≥чне (головний б≥ль художника, котрий у поЇднаност≥ з болем у ноз≥, п≥дозри на чумн≥ бубони на т≥л≥), чи ¤к нервове (Д’удожник сунув за мною ¤к трал, прив'¤заний до моњх нерв≥вФ [2;—.24]), чи ¤к природне(ДЋ≥карн¤н≥ ст≥ни могли б багато розпов≥сти про ц≥ пов≥тр¤н≥ напливи: пац≥Їнти, ¤ких вважали такими, що видужують, у котрих медицина напхом напихала всю свою аптечку, поки не з'¤вилас¤ над≥¤, падають ¤к п≥дкошен≥ <...> «акупорка судин за бажанн¤м атмосфери. «агадков≥ сходженн¤ хмар десь там, удалин≥Ф [2;—.21]). ƒл¤ Ўтрауха, головного протагон≥ста твору, найб≥льш природним Ї зв'¤зок та переплетен≥сть людського ≥ тваринного: Д“варина проливаЇ кров дл¤ людини ≥ знаЇ це. ј людина дл¤ тварини не проливаЇ н≥ крапл≥ ≥ нав≥ть не знаЇ про це. Ћюдина Ч не зовс≥м тварина, а тварина ц≥лком могла б бути людиною. ¬и розум≥Їте, що ¤ маю на уваз≥? ќдне не рахуЇтьс¤ з ≥ншим, одне неймов≥рно темне ≥ сл≥пе у пор≥вн¤нн≥ з ≥ншим. ЌемаЇ н≥чого дл¤ ≥ншогоФ[2;—.376].
Ѕ≥ль ≥ стражданн¤ виступають загальним екв≥валентом дл¤ живих ≥стот, у бол≥ людина ≥ тварина р≥вн≥, њх т≥ла однаков≥, ≥ рана, завдана людськ≥й ≥стот≥, дор≥внюЇ ран≥ на т≥л≥ тварини в ≥стин≥ стражданн¤, Ч лише з тою р≥зницею, що окр≥м орган≥в сприйн¤тт¤ людина обт¤жена ще ≥ розумом, здатним осмислити власну ситуац≥ю, але це осмисленн¤ не приносить вт≥хи, бо житт¤, перетворене на конвеЇр, проходить лише ¤к споживанн¤: Д—т≥л, корова, небо, ручай, кам≥нь ≥ дерево Ч все вивчене вздовж ≥ впоперек. ¬се лише механ≥чно споживаЇтьс¤Ф[2;—.38]. —лова художника Ўтрауха безк≥нечну к≥льк≥сть раз≥в в≥дображаютьс¤ у щоденних враженн¤х практиканта: прац≥вники дороги, ¤к≥ њд¤ть хл≥б та ковбасу, пивовози, котрих годуЇ хаз¤йка готелю, сн≥данки, об≥ди та вечер≥, щоденн≥ прогул¤нки, коли природа стаЇ об'Їктом етичного та естетичного споживанн¤ з≥ знаком м≥нус. Ќайбанальн≥ше споживанн¤ њж≥ мертвотне у сутност≥ своњй, бо ¤к ви¤вл¤Їтьс¤ господин¤ п≥д вигл¤дом м'¤са подаЇ гост¤м собачатину, принесену њњ коханцем-могильщиком.
‘≥з≥олог≥¤ сповнюЇ роман ненастанним переплетенн¤м знак≥в т≥ла та природи, природи вже не ¤к майстерн≥ творчого духу, а ¤к ворога. ’аз¤йка готелю викликаЇ спогади про блювоту п≥д час в≥дв≥дин бойн≥, гори схож≥ на п≥вкул≥ головного мозку, узб≥чч¤ дор≥г об≥ц¤ють розпусту, к≥мнати сповна запаху померлих, дискова пилка у голов≥, сонце, сповна лише немоч≥. Д∆итт¤ Ч це чиста, най¤сн≥ша, найтемн≥ша, кристальна безнад≥¤ <...> ™ лише один шл¤х Ч через сн≥г та льоди, в людський в≥дчайФ[2;—.436].
–озгорнута “.Ѕернгардом картина враженого хворобою ≥снуванн¤ стаЇ одним з екзистенц≥альних лик≥в часу, оберненим одним обличч¤м до минулого, в ¤кому такий спос≥б сприйн¤тт¤ реальност≥ набув екселентарного вигл¤ду, а ≥ншим Ч у майбутнЇ, кидаючи виклик прийдешн≥м суб'Їктам мисленн¤. ѕротагон≥сти твору ≥люструють твердженн¤ ћ.ћерло-ѕонт≥ про те, що Двнутр≥шн¤ перцепц≥¤ та перцепц≥¤ власного т≥ла м≥н¤ютьс¤ разом, тому що вони суть дв≥ сторони одного й того ж актуФ[3;—.263]. ѕерсонаж≥, реч≥ ≥ ландшафти утворюють один ланцюжок знак≥в матер≥альност≥, котрий нерозривно пов'¤заний з ≥ншим, утвореним болем, хворобою та безумом. “екст Ѕернгарда репрезентуЇ ту вершинну розпасован≥сть внутр≥шн≥х елемент≥в та атрибут≥в у твор≥, що дозвол¤Ї њм в≥льно м≥н¤тис¤ м≥сц¤ми, залишаючи в≥д т≥ла к≥ст¤к, огорнений болем, чи стражданн¤, ¤ке в≥дрощуЇ соб≥ велетенську голову ≥ коротеньк≥ н≥жки.
«агальним знаменником ≥снуванн¤ стаЇ мука Ч душевна, т≥лесна, природна; все Ч лише б≥ль сприйн¤тт¤, катуванн¤ зору (Дўо т¤гне людину, под≥бну живописцев≥ Ўтрауху, в так≥ м≥сц¤, о так≥й пор≥, в м≥сц¤, котр≥, мабуть, ненастанно катують його з≥рФ [2;—.16]), слух (Д¬ ус≥х тут пропит≥, витончен≥ до верхнього ДдоФ ¤к≥сь дит¤ч≥ голоси, котрими вони протинають вуха вс¤кого подорожньогоФ [2;—.15]), тактильн≥сть (Д¬≥н м≥г би у темр¤в≥, доторком, знайти давно знайом≥ нер≥вност≥ ст≥ниФ [2;—.41]), рух (Д“утешнЇ пов≥тр¤ маЇ жахливий склад, Ч сказав художник. Ч раптом виникають ситуац≥њ, що загрожують свобод≥ рухуФ[2;—.31]). ∆итт¤ в≥дрощуЇ органи сприйн¤тт¤ заради ненастанного катуванн¤ самого себе та в≥дкритт¤ тањни муки, ¤кою воно саме ≥ Ї.
ѕ≥сл¤ ”мберто ≈ко, мабуть, лише ѕатр≥ку «юск≥нду вдалос¤ стати м≥жнародною л≥тературною сенсац≥Їю завд¤ки роману Д«апахФ (н≥м. ДDas ParfumФ, рос. ДѕарфюмерФ). Ѕезк≥нечно цитований та наведений у ¤кост≥ приклад≥в, у час≥ по¤ви та певний час потому роман не св≥дчив н≥ про що ≥нше, окр≥м безперечноњ талановитост≥ автора та зм≥ни письменницьких пр≥ор≥тет≥в часу: повертаЇтьс¤ класична (чи п≥д нењ замаскована) нарац≥¤, хронолог≥чн≥сть, реал≥стичн≥сть, котра при найближчому розгл¤д≥ ви¤вл¤Їтьс¤ симул¤ц≥Їю (що блискуче ви¤влено ƒ.«атонським[4;—.74-83]).
јвантурн≥сть роману, занурен≥сть у реал≥њ реконструйованоњ епохи Ч все це створюЇ майже г≥летичн≥сть тесту, приступн≥сть його дл¤ доторку читача. ≤, звичайно, основною метафорою та проблемою роману стаЇ занах, його вислизанн¤, його невловим≥сть та його жадан≥сть. ѕоза видовою диференц≥ц≥Їю запах стаЇ головним атрибутом предмет≥в та об'Їкт≥в, конституюючою ознакою та шл¤хом владарюванн¤.
ѕрихований шар влади огортаЇ св≥т так само, ¤к ≥ запахи, ≥ саме запахи стають пров≥дниками влади у царину жаданого. Ќе складаЇ жодноњ проблеми поЇднати запахи з грошима, з хворобами, з поклон≥нн¤м ≥, врешт≥ решт, з сексуальн≥стю. ѕоле поширенн¤ та побутуванн¤ метафори запаху безк≥нечне, ≥ роман ѕ.«юск≥нда, знайшовши обгрунтуванн¤ саме у ньому, ц≥лком в≥дков≥даЇ думц≥ ”.≈ко про роман ¤к Дкосмогон≥чну структуруФ[5;—.438 - 440].
јле з'¤суванн¤ дещиц≥ ц≥Їњ множини сенс≥в не Ї предметом нашого зац≥кавленн¤ Ч скор≥ше Ї необх≥дн≥сть переакцентуванн¤ увагиз запаху на н≥с ¤к орган та його смисл у романному полотн≥. ” певному сенс≥ не пощастило ѕетеру —лотердайку: його ДKritik der zynischen VernunftФ вийшла друком 1983 року, тому, мабуть, розд≥л Дƒо психосоматики духу часуФ[6;—.146-160], перераховуючи ф≥з≥огном≥ю часу, не згадуЇ н≥с, прид≥л¤ючи увагу губам, очам, ¤зиков≥, груд¤м, ген≥тал≥¤м etc. ѕ.«юск≥нд розвиваЇ власну феноменолог≥ю нюху, досл≥джуючи його можливост≥.
Ќ≥с ∆ана-Ѕат≥ста √рену¤ живе власним в≥докремленим житт¤м; на самому початку роману автор символ≥чно в≥дтинаЇ його, над≥л¤ючи незалежною в≥д орган≥зму життЇв≥стю: Д—початку прокинувс¤ його н≥с. рих≥тний н≥с почав рухатис¤, п≥дн¤вс¤ догори та принюхавс¤. ¬≥н вт¤гнув пов≥тр¤ ≥ почав випускати його короткими поштовхами, ¤к при чханн≥, котре не в≥дбулос¤. ѕот≥м н≥с зморщивс¤, ≥ дитина в≥дкрила оч≥Ф[7;—.21].—пособи, ¤кими н≥с може освоювати запахи Ч р≥зноман≥тн≥: Д¬≥н н≥чого не бачив, н≥чого не чув та не в≥дчував. ¬≥н просто вдихав запах дерева, що клубочивс¤ навколо нього та збиравс¤ п≥д дахом. ¬≥н пив цей запах, потопав у ньому, сповнювавс¤ ним до найостанн≥шоњ внутр≥шньоњ пориФ[7;—.31], Дј дл¤ початку понюхаЇмо. як гостра сокира розколюЇ дерево на найменш≥ тр≥ски, так наш н≥с роздробить його парфуми на складникиФ[7;—.76], Д≤ коли нарешт≥ порух пов≥тр¤ п≥дкидав йому к≥нчик найтоншоњ ароматноњ нитки, в≥н кидавс¤ на цей один-Їдиний пахощ, не чуючи вже б≥льш н≥чого навколо, хапав його, ч≥пл¤вс¤ за нього, всотував у себе та збер≥гав у соб≥ назавждиФ[7;—.42] etc.
—илою авторськоњ метафори н≥с √рену¤ перетворюЇтьс¤ на суб'Їкта, на знар¤дд¤, на ≥стоту, ¤ка живе сама по соб≥ ≥ котра п≥дкор¤Ї соб≥ свого власника, адже перше вбивство, скоЇне √ренуЇм, було зд≥йснене за вел≥нн¤м носа, ≥ н≥с залишивс¤ переможцем та у виграш≥. ѕам'¤ть ∆ана-Ѕат≥ста не зберегла образу д≥вчини Ч все, що залишилос¤ в≥д нењ, присвоњв соб≥ н≥с, ≥ остаточне вбивство, власне, було скоЇне носом: Д оли вона померла, в≥н поклав њњ на землю посеред к≥сточок м≥рабел≥, з≥рвав з нењ платт¤, ≥ струм≥нь аромату перетворивс¤ на пот≥к, захопивши його пахощем. ¬≥н припав обличч¤м до њњ шк≥ри ≥ широко розчахнутими н≥здр¤ми прв≥в в≥д живота до грудей, до шињ, по обличчю та по волоссю ≥ назад до живота, вниз до стегон, по литкам, по њњ б≥лим ногам. ¬≥н всотав њњ запах в≥д голови до н≥г, до к≥нчик≥в пальц≥в, в≥н з≥брав залишки њњ запаху з п≥дбор≥дд¤, пупка та згин≥в л≥кт≥в. оли в≥н висотав усе ≥ вона з≥в'¤ла <...>Ф[7;—.53].
ѕот≥м ц¤ ж сама пожадоба його носа поведе його до наступних злочин≥в, але горизонтом буде вже не цей , ¤к у перший раз, аромат досконалоњ юност≥ ≥ невинност≥, а фантазм нечуваного (небаченого? Ч невдиханого!)аромату, здатного перетворити людину на ¤нгола.
—в≥домо чи несв≥домо, але ѕатр≥к «юск≥нд в≥дводить носу роль другого плану, концентруючи дискурс на запахов≥, ароматов≥, але в≥дсутн≥сть носа, здатного ¤кщо не оц≥нити, то хоча б вдихнути його, зводила б нан≥вець ус≥ прагненн¤. ƒосить швидко √ренуй усв≥домлюЇ свою вищ≥сть над ≥ншими людьми, в≥н зважаЇ лише на св≥й н≥с, хоч б≥чним зором в≥н все ж вловл¤Ї порухи оточенн¤, але ступ≥нь Двивищенн¤Ф майстерност≥ компонуанн¤ запах≥в може оц≥нити лише творець Ч в≥н сам. Ќепом≥тне Дз≥сковзуванн¤Ф √рену¤ у фантазм не≥снуючого, вивищенн¤ його над власними твор≥нн¤ми п≥днос¤ть його до р≥вн¤ творц¤ св≥ту, р≥вн¤, де сп≥вв≥дношенн¤ людського ≥ божественного сп≥вм≥рне з розумом ≥ безумом, зануреними у перманентне кружл¤нн¤ з≥ зм≥ною м≥сць (пор. з ћ.‘уко [8;—.50-53]).
јмб≥алентн≥сть ф≥налу, дихотом≥¤ його ≥ розвернен≥сть у б≥к людського ≥ божественного в≥дкривають безк≥нечне поле суперечки про те, що ж означав цей жест Д¤вленн¤Ф аромату на кладовищ≥ Ѕезневинних з подальшим вбивством та поњданн¤м “≥ла √рену¤.
–оман сповна знак≥в помиранн¤, знак≥в смертност≥ та мертвотност≥ Ч ≥ вс≥ вони знаход¤ть своњ екв≥валенти у царин≥ запаху. јбстраговано в≥д деталей, роман може сприйматис¤ ≥ ¤к притча, ≥ ¤к розгорнуте морал≥заторство Ч одним словом ѕатр≥к «юск≥нд наново в≥дкриваЇ св≥т запаху, св≥т нюху, св≥т непом≥тноњ сп≥вв≥днесеност≥ та взаЇмопов'¤заност≥ речей, вкор≥нених у запахов≥, св≥т, роль ratio у ¤кому виконуЇ н≥с, схожий на “ворц¤, заглибленого у творенн¤ √раду «апахового, паралель котрому Ч √рад «емний чи Ќебесний Ч не з'¤совано. ¬≥дкрит≥сть не т≥льки ф≥налу, але ≥ елемент≥в сюжету, цеглин симульованоњ автором реальност≥ даЇ змогу неск≥нченост≥ дл¤ гри знак≥в та обм≥ну значень, ¤к≥ шир¤тьс¤ над площиною негативного нюху, мертвотного сприйн¤тт¤, котрому можна без жодних сумн≥в≥в виносити вирок.
÷ей роман, мабуть, мусив бути в≥дхилений 23 видавництвами ≥ врешт≥-решт бути виданим, аби додати своЇ вагоме слово до ус≥х сказних до нього сл≥в про екзистец≥ю суб'Їкта. ѕевною м≥рою –оберт Ўнайдер ( приймак у родин≥ г≥рник≥в Ўнайдер≥в) прийн¤в естафету у ѕ.«юск≥нда своњм романом ДSchlafes BruderФ (Д—естра снуФ в переклад≥ ћиколи ушн≥ра; ДЅрат сну, “анатосФ у б≥льш вдал≥й ≥нтерпретац≥њ “имоф≥¤ √аврил≥ва[9;—.6]) у сенс≥ Два¤нн¤ неможливогоФ[10;—.140], самозаглибленоњ любов≥ до неможливого, котрим у випадку Д—естри снуФ виступаЇ слух.
≤ хоч загальна фабула роману обертаЇтьс¤ ≥ таки знаходить своЇ вир≥шенн¤ навколо ≥ в амб≥валентн≥й морал≥заторськ≥й формул≥ Д’то спить, той не любить. ’то любить, той не спить. ’то не любить, той спить. ’то не спить, той любитьФ[9;—.9], поверхнею, де зр≥внюютьс¤ ус≥ значенн¤, ус≥ елементи, ус≥ сенси в≥д людських до божественних, виступаЇ слух та здатн≥сть чути. Д”ноч≥ в≥н прокинувс¤ в≥д шелесту сн≥жинок, шален≥ючи з радости п≥дскочив до в≥кна, розчинив його й, ненаситно прислухаючись, сто¤в там до самого досв≥та<...> коли вранц≥ «ефиха загл¤нула до хатинки, у малого палало чоло, в≥дтак в≥н пролежав у л≥жку дес¤ть дн≥в ≥з сильною лихоманкою, промен≥ючи однак при цьому незрозум≥лою рад≥стю, бо по п≥вдн¤ висп≥вував церковних п≥сень ус≥Їњ округи, ¤ку годв об'њхати й за р≥кФ[11;—.34].
–озчахненн¤ слуху дл¤ …оганнеса ≈л≥аса јлдера означало впустити у себе св≥т звук≥в, всю реальн≥сть бутт¤, випростану п≥д простирадлом музики. ћузика ж ≥ стаЇ п≥знанн¤м Ч в≥д природи ≥ аж до вершин Ѕожественного. Д ам≥нь кликавФ[11;—.36], Д…ому доводилос¤ часто спин¤тис¤, бо не м≥г наслухатис¤ дзв≥нкого звуку сн≥жинок, ¤к≥ спадали з г≥лок. ” запал≥ ≈л≥ас устромив важк≥ шк≥р¤н≥ чоботи у сн≥г. ≤ сн≥гова к≥рка розпалас¤ тис¤чею ¤скринок, зашепот≥ла ≥ заскрекот≥ла таким розмањтт¤м голос≥в, ¤кого ≈л≥асов≥ дос≥ не доводилось чути. Ќав≥ть дивовижне звучанн¤ сн≥жинок т≥Їњ давньоњ ноч≥ було н≥чим проти цього гранд≥озного концертуФ[11;—.37].
≈кспанс≥¤ слуху супроводжуЇтьс¤ в≥дмовою ≈л≥аса в≥д сл≥в, в≥д говор≥нн¤. —лух розширюЇтьс¤ ≥ прост¤гаЇтьс¤ в≥д неживоњ природи до св≥ту тварин.Ф≈л≥ас натрапив Ч ≥ншого по¤сненн¤ ми не бачимо Ч на частоту звуку тварин<...> ¬≥н розмовл¤в з тваринами, хоча ≥ не усв≥домлював цьогоФ[11;—.52]. —лух ≈л≥аса руйнуЇ фундаментальну пов'¤зан≥сть елемент≥в матер≥њ, пов'¤зан≥сть часову, в ¤к≥й незалежно в≥д розвитку та занепаданн¤ в≥дбуваЇтьс¤ в≥докремленн¤, в≥дстороненн¤ та очуженн¤ суб'Їкта чи об'Їкта рефлекс≥њ стосовно нього самого. Д≈л≥ас утратив здатн≥сть в≥дчувати час. “ому сказати, ¤к довго пролежав у сн≥гу, ми не можемо. «а людською м≥рпкою, можливо, к≥лька хвилин, за божою цей час вим≥рювавс¤, напевне, рокамиФ[11;—.39]. …оганнес ≈л≥ас пошаЇ час свого св≥ту, у 19 рок≥в вигл¤даЇ 40-р≥чним чолов≥ком. ¬≥н чуЇ розмови людей ≥ нав≥ть Д ус¤ке раптове мовчанн¤, коли насправд≥ голосов≥ зв'¤зки ще потужно в≥брували в≥д звучанн¤ т≥льки-но вимовленого словаФ[11;—.40].
ќхопивши людський св≥т, почувши вс≥ його порухи, ≈л≥ас зм≥нюЇтьс¤ зовн≥шньо Ч прискорено росте Ч росте ≥ його слух, в≥н переростаЇ причинно-насл≥дков≥ звФ¤зки реального св≥ту, п≥дн≥маЇтьс¤ над часом ≥ простором у площину нечуваного: Дзвук такоњ ф≥л≥гранности, що в≥н мав би загубитис¤ в усьому цьому безлад≥ звучанн¤ ¬сесв≥ту. «вук цей, однак, залишавсь ≥ не губивс¤. ¬≥н долинав з ≈шберга. ÷е було н≥жне битт¤ серц¤ ненародженоњ дитини, зародку маленькоњ д≥вчинки<...>це було битт¤ серц¤ т≥Їњ людини, що споконв≥ку була призначена йому. ÷е було серце його коханоњФ[11;—.41].
—аме з музичноњ теми ≈льзбет, з њњ звучанн¤ починаЇтьс¤ найвищий злет …оганнеса ≈л≥аса. ¬≥н в≥дкриваЇ орган, котрий призначений дл¤ його слуху, бо ≥ в≥н, ≥ слух ≈л≥аса вловл¤ють ≥ в≥дображають одну безк≥нечну мелод≥ю: Ѕога. ≤ не дивно, що ≈л≥ас побачив його в образ≥ маленькоњ дитини на органних хорах. ќдного разу побачивши Ѕога, ≈л≥ас в≥дчуваЇ, що в≥н не полишить його до самоњ смерт≥, Ч в одну нерозривну в'¤зь спл≥таютьс¤ ≈л≥ас Ч ≈льзбет Ч музика Ч Ѕог, це сплетенн¤ проносить …оганнеса ≈л≥аса кр≥зь найб≥льше його випробуванн¤: органний конкурс. ¬≥дданий на поталу незнайомому велетенському органу, в≥н ≥мпров≥зуЇ на тему хоралу Дѕрийди о смерте, сестро снуФ, впл≥таючи в нього кохану. Д≈льзбет теж стала музикою. ≈льзбет! ол≥р та запах њњ золотавого волосс¤, майже непом≥тне накульгуванн¤, см≥х њњ низького голосу, кругл≥, так≥ жвав≥ оч≥, н≥с картоплинкою, син¤ сукн¤ з малюнком у велику косу картку<...>ѕоки ≈л≥ас укладав ц≥ думки у найзворушлив≥шу мелод≥ю, ¤ка коли-будь звучала, в≥н знову ¤кось одразу в≥дчув битт¤ серц¤ ≈льзбет<...>≤ трапилос¤ так, що коханн¤ знову повернулос¤ до ≈л≥асаФ[11;—.171]. ≤ це Ч разом з≥ старим спогадом про пропов≥дника ≥ його слова Дхто кохаЇ Ч не спить!Ф
јпофеоз …оганнеса ≈л≥аса јлдера спл≥таЇ нерозривно вс≥ знаки: музика Ч ≈льзбет Ч коханн¤ Ч смерть Ч сон Ч Ѕог Ч ≥ дол¤ ген≥ального музиканта вир≥шена. ѕ≥знавши божественне звучанн¤, ≈л≥ас в≥двертаЇтьс¤ в≥д нього, ≥ тод≥ Д сьомоњ ноч≥ на к≥лька хвилин слух його значно загостривс¤. ≈л≥ас сприймав не т≥льки вс≥ шуми свого т≥ла, в≥н сприймав њх або бачив њх певною м≥рою зсередини. Ѕачив п≥д- чи надшуми шум≥в, п≥д- та надтони тон≥в, чув нав≥ть найнезначн≥ш≥ коливанн¤ неритм≥чних удар≥в власного серц¤. ѕочути б≥льше Ч йому було вже не дано, бо Ѕог одвернувс¤ од ньогоФ[11;—.189].
¬≥дкинувши ≈льзбет, музику, Ѕога, занурившись лише у примарну ≥стину божев≥льного пропов≥дника, ≈л≥ас силою слуху свого приводить себе до смерт≥, ¤вленоњ ¤к безсонн¤ ≥ без спокою усп≥нн¤.
ѕереплетенн¤ тематики, переплетен≥сть текст≥в та взаЇмна гра знак≥в певним парадоксальним ( чи симульованим з боку новезького автора) чином пов'¤зують романи ѕ.«юск≥нда та Ќ.‘робен≥уса. ДLatours katalogФ ( з п≥дзаголовком в англ≥йському, французькому та рос≥йському перекладах ДЋакей марк≥за де —адаФ) зануруЇ читача в атмосферу ‘ранц≥њ к≥нц¤ ’”Ў- початку ’≤’ стол≥т, спл≥таЇ долю головного персонажа Ћатура з загадковою постаттю ƒонас'Їна-јльфонса-‘рансуа де —ада, ≥ це в≥ртуальне перехрещенн¤ доль задовго до знайомства майбутнього лаке¤ з майбутн≥м господарем визначаЇх центр роману: чутлив≥сть до болю. Дѕройшов певний час, поки Ѕу-Ѕу пом≥тила, що хлопчик не здатен в≥дчувати б≥ль. ¬она в≥дкрила це, коли вперше п≥др≥зала йому н≥гт≥<...> хоч Ѕу-Ѕу була вкрай обережна, вона все ж пор≥зала йому пальчик, з'¤вилас¤ кров. Ѕу-Ѕу зл¤калас¤, а Ћатур з нерозум≥нн¤м дививс¤ на нењ. Ќе зм≥нившись на обличч≥, в≥н розгл¤дав св≥й палець, залитий кров'ю. Ѕу-Ѕу здивувалас¤. Ќевже батьки повинн≥ по¤снювати д≥т¤м, що в≥д болю плачуть? <...> подумала: ось ≥ добре, ¤кщо не плаче, то в≥н не в≥дчуваЇ болю.Ф [12;—.21-22].
ѕочаток роману в≥дкриваЇ св≥т болю ¤к недиференц≥йовану площину, де виникненн¤ ≥ розр≥зненн¤ проступають поступово через усв≥домленн¤ р≥зниц≥ я ≥ не-я: Дќдного разу в≥н п≥ймав двох коник≥в, обрежно притис њх задн≥ лапки ≥ крильц¤ до тулуба ≥ в≥д≥рвав передн≥ лапки. оники стали неповороткими, вони вже не могли ан≥ л≥тати, ан≥ стрибати. ¬они повзали по камФ¤н≥й дол≥вц≥ по колу, залишаючи за собою на п≥длоз≥ смугу зеленого слизу, н≥би з них лилас¤ фарба <...> ¬≥н нахиливс¤ до очей коника, але вони були чк мертв≥.Ф [12;—.25-26], ДЋатур розум≥в, що на в≥дм≥ну в≥дж ≥нших людей йому не знайоме в≥дчутт¤ болю. ¬≥н з подивом дививс¤ на мат≥р, коли њй трапл¤лос¤ пор≥затис¤ чи щось бол≥ло. ¬она часто стирала соб≥ ноги, ≥ в≥н любив промивати њй рани, накладаючи мазь; при цьому ≥з зац≥кавленн¤м погл¤дав на њњ обличч¤, ¤ке морщилос¤ в≥д болю.Ф[12;—.31]. ён≥сть Ћатура майже наодинц≥ з мат≥р'ю п≥д сонцем не-болю ≥ прагненн¤ в≥дчути його перетворили б≥ль на екв≥валент матер≥: Ћатур бажаЇ болю, ¤к бажаЇ матер≥ ( укл≥н в≥д Ќ.‘робен≥уса «.‘ройду): ДЋатур вт≥шавс¤ тим, що кара вже близько ≥ що √уп≥ль буде бити його так сильно, що в≥н нарешт≥ в≥дчуЇ б≥ль, а мати, побачивши, ¤к в≥н страждаЇ, пробачить йому.Ф [12;—.39].
Ќесп≥впаданн¤ болю т≥лесного ≥ внутр≥шнього турбуЇ Ћатура, жаданн¤ ¤би¤кого болю п≥дводить його до усв≥домленн¤ нездатност≥ на б≥ль взагал≥:Ф¬≥н стоњть непорушно ≥ ч≥тко розум≥Ї, що н≥чого, абсолютно н≥чого не в≥дчуваЇ.Ф[12;—.65]. ƒе —ад, присутн≥й у п≥дзаголовку роману ≥ ще не з'¤влений на поз≥р, чекаЇ на прих≥д свого вже майже готового alter, так схожого на його персонажа, бо особливост≥ т≥ла Ћатура Д скор≥ш переб≥льшують анатом≥чн≥ можливост≥ людського т≥ла, н≥ж в≥дкривають незвичн≥ емоц≥йн≥ комплексиФ[13;—.153], у чому читач роману маЇ неодноразову можлив≥сть пересв≥дчитис¤. Ќечутлив≥сть до болю не Ї хронолог≥чною та л≥н≥йною ознакою Ћатура: вона сп≥впадаЇ з його людськ≥стю ≥ сп≥вв≥дносна з душевними порухами. ¬≥н прагне болю, б≥ль його приваблюЇ, але одночасно на¤вний ≥ сумн≥в: ДЌевже мен≥ хот≥лось би ось так кричати в≥д болю?Ф[12;—.74].
«м≥на оточенн¤ призводить до зм≥ни ор≥Їнтованост≥ Ћатура: залишаючи ќнофлер заради ѕарижу, Ћатур проходить символ≥чне очищенн¤ у вогн≥ власноруч розкладеногог вогнища у к≥мнат≥ ненависного йому √уп≥л¤, водночас це перша спроба завданн¤ соб≥ т≥лесного болю: Дя дивлюс¤ на полум'¤, котре облизуЇ мою руку. ¬≥дчуваю, ¤к в≥д зап'¤стка до л≥кт¤ повзе тепло. ћоже, тепер ¤ в≥дчую б≥ль? <...> р≥зь д≥ру, пропалену в рукав≥, ¤ бачу мою шк≥ру. ¬она зморщилас¤, порепалас¤, почервон≥ла. јле ¤ не в≥дчуваю н≥чого, окр≥м тепла.Ф[12;—.87].
ƒосв≥д, Дсин помилокФ, нездатен по¤снити не-б≥ль, можливо, це зробить наука? ¬она з≥граЇ дл¤ Ћатура чи не найвизначальн≥шу роль у розум≥нн≥ (≥ в≥дчуванн≥) болю. јвтор роману, зображаючи пер≥од вченн¤ Ћатура у анатома –ушфуко даЇ образ зародженн¤ науки з дифузноњ маси знань класичноњ епохи. ќбласть ДнауковогоФ розчинена в елементах кл≥н≥чного, фантазованого, успадкованого в≥д попередн≥х наукових дискурс≥в даЇ через мед≥ума –ушфуко Ћатуров≥ знанн¤ про чотирнадц¤тий м≥зковий центр Ч центр здатност≥ в≥дчувати б≥ль; думки Ћатура скерован≥ у цьому напр¤мку: Д ћен≥ стаЇ зрозум≥лим, що ¤ знайду його лише п≥сл¤ того, ¤к укладу атлас ≥ каталог всього мозку.Ф[12;—.147] Ч це ≥люстрац≥¤ тоњ Д панорами у¤вногоФ, про ¤ку пише ћ.‘уко, анал≥зуючи поЇднанн¤ медицини ≥ морал≥[8;—.101]. Ќаука (у даному випадку анатом≥¤) в≥дкриваЇ св≥й рац≥онал≥зм, котрий Дпрагне дл¤ медичного розуму знайти викрут, ¤кий дозвол¤Ї робити людин≥ бол¤че заради його ж благаФ [8;—.102]. јле у прозекторськ≥й т≥ла мертв≥, ≥ тому б≥ль Ду ц≥й к≥мнат≥ був под≥бний на б≥ль на картин≥. …ого н≥хто не в≥дчувавФ [12;—.121]. ƒосв≥д Ћатура ¤к науково усв≥домлене не-в≥дчуванн¤ картинного болю по¤снюЇ всю легк≥сть убивства та цин≥зм препаруванн¤ у рац≥ональних ц≥л¤х. Д—мерть Ч це антисусп≥льна <...> повед≥нка. ћертвим б≥льш не в≥дводитьс¤ н≥¤кого м≥сц¤ <...> њх тепер в≥дкидають <...> ќск≥льки операц≥ональне столичне м≥сто Ї завершеною формою культури у ц≥лому, то значить, ≥ вс¤ наша культура Ї просто культурою смерт≥Ф [14;—.234]. Ѕ≥ль ¤к жадане у результат≥ вивченн¤ отримуЇ черговий елемент, новий потенц≥йний шл¤х вт≥ленн¤: покара. Дћною керують бажанн¤ ≥ ц≥кав≥сть. я не боюс¤ кари. ара Ч це останн¤ нагородаФ[12;—.148].
Ѕажанн¤ болю ≥ чутлив≥сть ведуть Ћатура дал≥: Д÷≥каво, чи в≥дчую ¤ б≥ль в останню мить?Ф[12;—.157]. ≤де¤-ф≥кс випробовуЇтьс¤ багаторазово: це ≥ пад≥нн¤ з даху з≥ спод≥ванн¤м на б≥ль, ¤кий може прийти, але не приходить; ≥ завдаванн¤ соб≥ болю, котре не виправдалос¤( Д ладу руку на колоду <...> Ћ≥ва кисть лежить на колод≥. „и в≥дчую ¤ б≥ль хоч зараз? я переводжу погл¤д з сокири на колоду. ≤ п≥дн≥маю сокиру. ров заливаЇ колоду <...> исть падаЇ на землю до моњх н≥г. ѕальц≥ ще рухаютьс¤. ћен≥ стаЇ зле. јле рука н≥чого не в≥дчуваЇ. Ф[12;—.210]). Ѕ≥ль присутн≥й усюди, котрий огортаЇ реч≥ ≥ властивий њм, так ≥ не приходить: Ћатур в≥дчуваЇ, що маЇ шукати ≥нше, аби знайти б≥ль. ѕереписуван≥ ним тексти де —ада говор¤ть про Дбезк≥нечну пустелю самотност≥ <...> “≥льки т≥лесний б≥ль св≥дчить про те, що самотн≥сть можна подолати. ћоже, саме тому ¤ не в≥дчуваю самотност≥. ћоже, Ї певний сенс у тому, що ¤ не можу в≥дчувати б≥ль?Ф [12;—.214]. ружл¤нн¤ Ћатуровоњ (та авторовоњ) думки зд≥йснюЇ парадоксальний поворот: Д <...> ¤ пов≥льно вив≥в Ч мо¤ рука н≥би збезсил≥ла, Ч що любив чужий б≥льФ [12;—.228]. —побувавши це написати вдруге та ≥накше, Ћатур пише те ж саме, Ч ≥ розр≥знен≥ елементи стають на своњ м≥сц¤ (вкотре?) ≥ (вкотре?) пов≥домл¤ють йому свою ≥стину (котру?): Ї св≥т, Ї люди, Ї ¤ ≥ Ї б≥ль, б≥ль Ї т≥лесний ≥ внутр≥шн≥й, ≥ внутр≥шн≥й б≥ль називаЇтьс¤ самотн≥сть; самотн≥сть Ч це коли тоб≥ не бол¤че; ти можеш когось позбавити самотност≥, завдавши йому болю, але сам болю ≥ не-самотност≥ не вдчуЇш; любл¤чи чужий б≥ль, Ћатур у св≥й спос≥б позбавл¤в самотност≥, б≥льш ≥ б≥льш поглиблюючи власне не-стражданн¤. —ам у самотност≥ своњй в≥н не м≥г позбавитис¤ самоти ≥, ¤к насл≥док, прикликати б≥ль. ∆аданн¤ болю Ч це прагненн¤ не-самотност≥, виходу з замкненого кола одинокост≥. ѕримара болю приходить до нього ≥люз≥Їю електрики: Д ћ≥ж н≥г у мене сковзнула риба. јл≥луй¤, ¤ке щаст¤! я в≥дчув б≥ль! я читав про електричних риб <...> ћоже, у мене б≥льш слабкий ток, н≥ж у ≥нших, може, тому ¤ н≥коли не в≥дчував болю? <...> —лабкий б≥ль. ¬≥н був ¤к ласка <...> Ѕ≥ль Ч це електрика!Ф[12;—.230-231]. јле це ДнауковеФ в≥дкритт¤ залишилос¤ ≥люз≥Їю Ч ¤к ≥люзорн≥ були спроби завдати соб≥ стражданн¤.
ѕрот¤гом роману Ћатур вбивав людей з≥ списку матер≥, з≥ списку боржник≥в, ≥ у нього залишивс¤ лише один Ч президент де юрваль Ч де —ад, але його Ћатур так ≥ не зм≥г вбити. —ад же чи не Їдиний знаЇ, що Ћатур скоњв ус≥ вбивства, ≥ жестом господар¤-власника мови в≥дображаЇ це у своЇму текст≥, не називаючи ≥мен≥, Ч його погл¤д, що знаЇ ус≥ таЇмниц≥, супроводжуЇ Ћатура ≥ розбиваЇ його самотн≥сть: Ћатур починаЇ в≥дчувати б≥ль. Д„ому на мене так уважно дивл¤тьс¤?Ф[12;—.250];≥нколи до мене заходить директор улемьЇ (власне, умьЇ [8;—.158] Ч —.Ѕ.). …ого ≥люзорний погл¤д робить мен≥ бол¤че.Ф [12;—.250]. —тар≥сть Ћатура Ч це шл¤х, ¤кий в≥н в≥дкрив до болю ≥нших людей; житт¤ п≥д погл¤дом ≤ншого завдаЇ болю, в≥д котрого можна втриматис¤ лише мовчанн¤м, лише можна в≥дгородитис¤.
Ќ.‘робен≥ус репрезентуЇ позаморального персонажа, одержимого ≥деЇю пануванн¤ Ч усезагального, бо глибинне прагненн¤ влади Ч це прагненн¤ влади над болем. Д÷ентр сад≥вського св≥ту Ч це потреба у пануванн≥, ¤ка утверджуЇтьс¤ безмежним запереченн¤мФ [15;—.69]. Ћатур занурений саме у св≥т де —ада, бо Д¤кщо злочин Ї духом природи, немаЇ злочину проти природи ≥, тому, немаЇ можливост≥ злочинуФ [15;—.79] Ч детективна шарада навколо злочин≥в, скоЇних Ћатуром, Ч не б≥льш, н≥ж гра дл¤ читача, лише театральн≥ декорац≥њ entertaimentТу: Д <...> сад≥вський секрет Ч це всього лише театральна форма самотност≥Ф[16;—.184], Ч Д аталог ЋатураФ розгортаЇ св≥т самоти ≥ мертвотност≥: в≥н долаЇтьс¤ не теплом, а лише болем, завданим ≥ншим, коли не лише шк≥ра, а ≥ндив≥дуум весь стаЇ одним органом болю, охопленим жадобою стражданн¤ ≥ не-одинокост≥.
ДЎедевр... вишуканий тв≥р мистецтва, сповна ¤скравоњ краси та не менш ¤скравого жах≥тт¤Ф Ч ц¤ репл≥ка з реценз≥њ Frankfurter allgemeine Zeitung могла б бути ¤к переобт¤жена порожн≥ми компл≥ментами просто викинута на см≥тник, ¤кби вона не пов≥домл¤л¤ загальний атрибут роману Д’вороба ≥тахариФ ( н≥м.ФMorbus KitaharaФ, рос. ДЅолезнь итахарыФ): ¤скрав≥сть ≥ зрим≥сть.
—аме з≥р ¤к найзагальн≥ша характеристика тексту огортаЇ слова ≥ робить текст б≥льш значущим, н≥ж ус≥ його складов≥ елементи разом,- майже повн≥стю в≥дпов≥даючи д≥агнозу лауд≥о ћагр≥са, ¤кий характеризуЇ неохопну тотальн≥сть та неомежен≥сть сучасноњ прози: Д—лова стаЇ незалежнимс в≥д реченн¤, реченн¤ зв≥льн¤Їтьс¤ в≥д стор≥нки, стор≥нка в≥дходить в≥д тексту, ц≥ле вже не Ї ц≥лимЇФ [17;S.9].“ак само ≥ д≥агностика р≥стофа –ансмайра Ї набагато б≥льшим, н≥ж просто розпов≥ддю про з≥р та його хворобу. Ќав≥ть ¤кби ц¤ хвороби, ц¤ Morbiditaet зору жодним чином не проходили кр≥зь тематику ≥ образн≥сть, вони б легко реконструювалис¤ з самоњ мови (discours) роману. ѕредмети, ландшафти, персонаж≥ характеризуютьс¤ спочатку зримо, а пот≥м Ч внутр≥шньо, знову ≥ знову п≥дтверджуючи рел¤тивн≥сть буль-¤кого п≥знанн¤, базованого на емп≥ричн≥й перцепц≥њ.
“ема зору ≥ ока не Ї превалюючою, скор≥ше вона Ї полем, на ¤кому розгортаЇтьс¤ драма мови .–ансмайра, ¤ка виплекала оч≥ ≥ накликала хворобу. «≥р ¤к атрибут ≥ ¤к тема не може вважатис¤ ≥манентним роману та його персонажу Ѕер≥нгу: в≥н з'¤вл¤Їтьс¤ ¤к погл¤д автора на репрезентовану реальн≥сть ≥ вже пот≥м в≥дбуваЇтьс¤ часткове зростанн¤ зору з зором Ѕер≥нга, Ч початок же його занурений у темр¤ву: Дѕерший р≥к житт¤ Ѕер≥нг пров≥в у темр¤в≥. <...> Ѕер≥нг ≥ колихавс¤, плив у своњй темр¤в≥, чуючи ≥нколи п≥д собою луснут≥ голоси трьох квочок, вр¤тованих п≥д час бомбардуванн¤Ф [18;—.18]. “емр¤ва ж ≥ сл≥пота Ї початком житт¤ по ƒруг≥й св≥тов≥й в≥йн≥, це та ж сама темр¤ва ≥ сл≥пота до початку творенн¤ св≥ту: Д—л≥п≥ поњзди до цього вокзалу не доњздили н≥коли. —л≥п≥, тому що без в≥кон, тому що без табличок, з Ќ≥зв≥дки в Ќ≥куди. —л≥п≥ Ч зачинен≥ товарн≥ вагони ≥ Дтел¤тникиФ ешелон≥в з в≥йськовополоненимиФ [18;—.30]. —фера зору огортаЇ кожну р≥ч, кожного персонажа, кожен об'Їкт, з≥р виступаЇ безсумн≥вним, незаперечним, неперервним атрибутом ≥снуванн¤, абсолютним в≥дпов≥дником житт¤; те, що бачитьс¤, Ч те ≥ ≥снуЇ, але цей абсолютно об'Їктивний з≥р ставитьс¤ п≥д сумн≥в, котрий буде рухатис¤ паралельно опов≥д≥ ≥ к≥нець к≥нцем вир≥шитьс¤ вбивством: Д <...> диханн¤ перехопило, у голов≥ порожнеча: в≥н в≥д≥рвав погл¤д в≥д дороги ≥ перев≥в його на Ћ≥л≥, а ц¤ т≥нь, ц¤ ¤ма рушила за його погл¤дом, вислизнула з промен¤ фар, злет≥ла вгору й чорною пл¤мою затемнила обличч¤ Ћ≥л≥. “≥нь рухалас¤ разом з його очима. яма 礤ла не на грейдер≥, а в його погл¤д≥ <...> …ого погл¤д, його з≥р був пробитий д≥роюФ [18;—.177-178].
¬ опов≥д≥ –ансмайра виникаЇ н≥би подв≥йне розщепленн¤: з одного боку баченн¤ св≥ту в роман≥ подвоюЇтьс¤, ≥ два св≥ти Ч два у¤вленн¤ про нього Ч закр≥плюютьс¤ за кожним оком. ожне око маЇ св≥й св≥т, ≥ м≥ж ними ж розриваЇтьс¤ св≥дом≥сть Ѕер≥нга. “е ж саме роздвоЇнн¤ в≥дбуваЇтьс¤, коли в≥н ви¤вл¤Ї, що Д¤кщо в≥н на одну-дв≥ секунди закривав л≥ве око, з пол¤ зору, звичайно, багато зникало, але зникала ≥ пл¤ма. ќтже, друге око було ц≥ле ≥ неушкоджене. Ќеушкоджене.Ф [18;—.181]. —под≥ванн¤ Ѕер≥нга на розс≥юванн¤ пл¤ми не виправдались, вона не зникла Д н≥ наступного дн¤, н≥ через тиждень, н≥ через дваФ [18;—.183], але у сп≥лкуванн≥ з јмбрасом-—обачим оролем перетворилос¤ на таЇмницю, оповиту страхом зв≥льненн¤ з роботи. ћноженн¤ сенс≥в в≥дбуваЇтьс¤ вкотре, ≥ поки що непо≥менован≥й хвороб≥ зору приписуЇтьс¤ р≥зноман≥тна атрибуц≥¤, розгорнута текстовим полем: пл¤ма, д≥ра, таЇмниц¤, страх, енерг≥йна д≥¤льн≥сть на в≥лл≥ Д‘лораФ. Д” пор≥вн¤нн≥ з т≥Їю д≥рою, ¤ку пробила у його житт≥ загадкова в≥дчужен≥сть Ћ≥л≥, д≥ра в оц≥ втратила будь-¤ку важлив≥сть, й ≥нколи в≥н нав≥ть примудр¤вс¤, сам того не усв≥домлюючи, заповнити в≥дсутн≥й, затемнений сл≥пою пл¤мою фрагмент свого св≥ту <...> бачив там, де насправд≥ була лише темр¤ваФ [18;—.185].
«ацитований фрагмент демонструЇ одночасно рел¤тивн≥сть ≥ релевантн≥сть елемент≥в тексту: зг≥дно зору ≥снуЇ лише темр¤ва, але Ѕер≥нг бачить там предмети, котрих насправд≥ немаЇ, у той же час з≥р дор≥внюЇ зору, а Ћ≥л≥ Ч д≥р≥ зору, важлив≥сть д≥ри в≥дносна, коли Ѕер≥нг пор≥внюЇ њњ ≥ Ћ≥л≥; Ћ≥л≥ Ч понад усе, у той час, коли вона не поруч Ч проблема у зор≥. ÷≥ чотири позиц≥њ Ч життт¤, Ћ≥л≥, Ѕер≥нг, д≥ра Ч кружл¤тимуть до к≥нц¤ роману, обумовлюючи вбивство ≥ смерть, причому вбивство Ч з помилки зору. јпофеоз ураженост≥ зору у Ѕер≥нга в≥дбуваЇтьс¤, коли п≥сл¤ похованн¤ матер≥-ковалихи в≥н пом≥чаЇ другу д≥ру в зор≥: Д ј з тих п≥р, ¤к в≥н поховав ковалиху у ¤м≥ чорн≥й та без дна, ¤к сама земна земна глиб, в його погл¤д≥ не одна д≥ра <...> а ≥ друга, н≥би в≥дображенн¤ ц≥Їњ глин¤ноњ ¤ми. ≤ часом коло затемненого краю свого зору в≥н н≥би вже бачить ¤к надходить ц≥лковита темр¤ва, морок, котрий все накриваЇ, непроникний морок. Ќаранок п≥сл¤ похованн¤, коли холодне сонце п≥дн¤лос¤ над горами, плеснувши на морське узбережж¤ ≥скристим с¤йвом, сн≥г одразу ж з'¤вив йому, що немаЇ жодного сумн≥ву у дрг≥й д≥р≥ в його зор≥ <...> того ранку сн≥г знову ≥ знову ¤вл¤в йому дв≥ сл≥п≥ пл¤миФ [18;—.252]. ƒ≥ра в зор≥ перевищуЇ д≥ру Ч Ћ≥л≥, ≥ п≥д час подорож≥ разом Ѕер≥нг спов≥дуЇтьс¤ њй, розказуЇ про свою таЇмницю, потайки спод≥ваючись на зближенн¤, але Ћ≥л≥ даЇ йому лише рац≥ональну пораду Ч ≥ залишаЇтьс¤ тою ж самою далекою Ѕразил≥анкою Ч одиначкою, ¤к ≥ до того.
“е, що могло б називатис¤ коханн¤м м≥ж Ѕер≥нгом ≥ Ћ≥л≥, помираЇ п≥д час вбивства Ѕер≥нгом крад≥¤ курей: Дјле н≥ ж≥нка, н≥ стр≥лець поруч з нею, захований за виступом скел≥, незримий дл¤ п≥дбитого, не бачать його неймов≥рних зусиль. ¬они бачать лише одне одного. Ќе звод¤ть одне з одного погл¤д≥в. Ќенавид¤ть одне одного. ” цю мить вони розлучаютьс¤ назавжди, ось так, ¤к в≥н, з бритою головою, крад≥й курей, птахолюдина, помираючи, розлучаЇтьс¤ зараз з ними ≥ з усим на св≥т≥Ф [18;—.295] Ч в≥дкриваЇтьс¤ неподоланна ≥стина зору, сп≥вв≥дносного лише з ненавистю, так само, ¤к сл≥пота сп≥вв≥дносна з коханн¤м (так, п≥д час прогресуванн¤ пл¤м у зор≥ Ѕер≥нг майструЇ ≥грашки-мед≥уми свого коханн¤ до Ћ≥л≥).
—кладна мозањка зору ≥ множинност≥ значень його, розширена в Ѕер≥нгов≥, у черговий раз двоњтьс¤, коли на прийом≥ у сан≥тара ћорр≥сона Ѕер≥нг бачить ≥ в≥дчуваЇ, що це означаЇ Ч бути бачимим, Ч в≥дкриваЇ можлив≥сть внутр≥шнього зору, а також розраду, ¤ка буваЇ, коли тебе бачать, коли ти не полишений самотн≥й не-зр¤чост≥. ƒок ћорр≥сон д≥агностуЇ Ѕер≥нга: Д‘овеальний комплекс ослаблений... метаморфопс≥¤... субретинальний ексудат <...> ћ≥кропс≥¤... яскраво виражена скотома <...> –ет≥нопат≥¤...Chorioretinitis centralis serosa ...Ф[18;—.326]. ќдночасно в≥н розгортаЇ нову л≥н≥ю значень ураженн¤ с≥тк≥вки: д≥ра Ч пл¤ма Ч хмарки Ч грибовидн≥ хмарки Ч медузи Ч медуза, хмарний гриб Ч грибовидна хмара Ќагоњ: у св≥т Ѕер≥нга прориваЇтьс¤ привид атомноњ бомби, неминучоњ загибел≥; док ћорр≥сон в≥дкриваЇ йому особливу причинн≥сть хвороби: Д—трах, ненависть <...> ось що проњдаЇ д≥ру цим люд¤м в оц≥, д≥рки в с≥тк≥вц≥, негерметичн≥ частини, проникн≥ точки <...> Ќа бур¤к, чи що витр≥щаЇшс¤? јбо ворога держиш на приц≥л≥ рогатки? « нареченоњ очей не зводиш? Ќе њдь з глузду! <...> ƒивись куди-небудь ще. <...> ≤ що в≥дбуваЇтьс¤? ’мари розс≥юютьс¤. Ќе одразу. « часом. ѕрот¤гом тижн≥в. ≤нколи м≥с¤ц≥в <...> ≤ з тобою буде так самоФ [18;—.329].
Д”¤внеФ науки у випадку дока ћорр≥сона реал≥зуЇтьс¤ у нап≥вкл≥н≥чному-нап≥вм≥фолог≥чному дискурс≥ навколо Chorioretinitis centralis serosa, або ж ’вороби ≥тахари. ћедицина, нездатна розпов≥сти про цю хворобу у терм≥нах або кл≥н≥ки, або м≥фу, змушена фантазувати, з≥слизаючи у своЇ середньов≥чч¤, чим по¤снюЇтьс¤ майже невловима аура давност≥ на стор≥нках роману, хоч в≥н Ч репрезентац≥¤ реал≥й, укор≥нених у 50-60-х рр. ’’ ст.
ѕо¤ва над≥њ знаменуЇ поверненн¤ зору: остаточне видужанн¤ в≥дбуваЇтьс¤ п≥д час плаванн¤ Ѕер≥нга, јмбраса та Ћ≥л≥ до Ѕразил≥њ, п≥д час ¤кого Ѕер≥нг прот¤гом н≥би stultifera navis позбавл¤Їтьс¤ власного безуму-сл≥поти, але незрозум≥ло до останньоњ стор≥нки дл¤ читача, проте лог≥чно дл¤ автора ≥ дискурсу в≥дбуваЇтьс¤ зм≥на значень: п≥вн≥чна п≥вкул¤ Ч п≥вденна, ћоор Ч Ѕразил≥¤, сл≥пота Ч з≥р, јмбрасова згадка про в≥йну Ч його ж, јмбрасова, реальн≥сть, Ћ≥л≥ Ч ћуйра, така н≥жна ≥ приступна: Ѕер≥нг не розум≥Ї, що живе у тому ж самому, але дзеркально в≥дображеному св≥т≥. ¬≥н живе у безсумн≥вному св≥т≥ зору, баченн¤ ≥ видимост≥ Ч ≥ тим самим обплутуЇ себе путами облуди: любл¤чи ћуйру, в≥н любить Ћ≥л≥, ≥ коли вона вир≥шуЇ кинути його, в≥н вбиваЇ ту, ¤ку любить, Ч в≥н вбиваЇ ћуйру в образ≥ Ћ≥л≥ ≥ Ћ≥л≥ у т≥л≥ ћуйри, ¤сним зором бачачи њњ, а його ¤сн≥сть та зр¤ч≥сть Ч це тотальна сл≥пота. —в≥т згортаЇтьс¤, усе завершуЇтьс¤ смертю ≥ пожежею, але ще до того св≥т Ѕер≥нга та јмбраса охоплений розкладом ≥ тл≥ном ( перша ознака Ч в≥дх≥д Ћ≥л≥), а пот≥м, залитий водами безуму, в≥н легко, димом, хмарами, пов≥тр¤м, зл≥таЇ вгору хмарами диму: хмарами, знаками сл≥поти, ознаками темр¤ви, св≥дченн¤ми початку, поверненн¤ в не-≥снуванн¤. —в≥т зникаЇ, уражений сл≥потою, котра одночасно Ї Їдиним можливим зором: з≥р ≥ св≥т утворюють останн≥й тандем, зм≥на положень у ¤кому дл¤ них Ї лише сл≥потою ¤к легк≥стю пов≥тр¤ Ч нестерпною легк≥стю бутт¤: Дј пот≥м, зв≥льнений од глиб та валун≥в, увесь св≥т стаЇ легким, невагомим ≥, налаштовано на вись, м'¤ко т¤гне мотузку у нього з рук ≥ в≥дноситьс¤ геть, разом з хмарами димуФ [18;—.414].
„отири репрезентован≥ в≥дпов≥д≥ на challenge роману ДћорозФ “омаса Ѕернгарда ¤вл¤ють собою певною м≥рою найвищ≥ точки романноњ творчост≥ к≥нц¤ ’’ стор≥чч¤. «вичайно, к≥льк≥сть ≥ розмањтт¤ текст≥в далеко ними не вичерпуЇтьс¤ ≥ зв'¤зок њх з романом Ѕернгарда достатньо умовний, проте Ї дек≥лька рис, котр≥ пов'¤зують ус≥ чотири л≥тературн≥ твори, але скор≥ш не в одне полотно, а ¤к чотири стр≥чки, чотири сер≥њ, ¤к≥ виход¤ть з одного джерела.
” першу чергу Ч це незбивна та незносима самотн≥сть, котра Ї наповненн¤м житт≥в чотирьох персонаж≥в: не ¤к пошук тепла проход¤ть њх дн≥, не ¤к втеча в≥д самотност≥, а скор≥ше ¤к апр≥орна ознака житт¤, нев≥дворотна та неподоланна. ÷е несамотн≥сть одн≥Їњ людини, викинутоњ на остр≥в, а самотн≥сть посеред ≥нших людей, жоден з ¤ких не зможе стати дл¤ персонажа ≤ншим: таким може бути дл¤ себе лише в≥н сам, занурений у власну екзистенц≥ю, та одночасно в≥дсторонений в≥д нењ, в≥дхилений власним же прагненн¤м до в≥дхиленн¤ житт¤. Ѕо кожен з чотирьох Ч чи ∆ан-Ѕат≥ст √ренуй, чи Ћатур, чи …оганнес ≈л≥ас јлдер, чи Ѕер≥нг Ч кожен Ї вин¤тковою людиною, вин¤тково обдарованою, але перес≥чною у щоденному житт≥. ÷¤ в≥дсторонен≥сть себе в≥д себе п≥дкреслюЇтьс¤ у них тим принципом письма, ¤кий визначив –олан Ѕарт, анал≥зуючи типаж≥ портрет≥в у марк≥за де —ада: Д ѕотворн≥сть описуЇтьс¤, краса називаЇтьс¤Ф [16;—.191]. ÷е в≥рно дл¤ трьох персонаж≥в, виключенн¤ з р¤ду Ч Ѕер≥нг, зовн≥шн≥сть котрого обминаЇтьс¤, Ч на все вол¤ автора, що заслуговуЇ на особливу увагу. ожен з них, чи «юск≥нд, чи Ўнайдер, чи ‘робен≥ус, а чи –ансмайр обираЇ дл¤ дискурсу ≥стор≥ю та ≤стор≥ю, пер≥од та ф≥кц≥ю (у значенн≥ fiction, сюжет); ≤стор≥¤ беретьс¤ ¤к поле д≥ахрон≥чноњ т¤глост≥, пер≥од в≥ддаленост≥ в≥д hit et nunc, Дтут ≥ заразФ, того, що ∆ан-ѕьЇр ∆анкола, характеризуючи к≥но сучасност≥, називав Дневизначено сучаснеФ [19;—.138].
—имул¤ц≥¤ автором реальност≥ п≥двладна лише йому. ≤ ¤кщо под≥њ Дн≥битоФ розвиваютьс¤ лог≥чно, детерм≥новано та поза автором, то це означаЇ дл¤ вс≥х автор≥в лише те, що вони волод≥ють дискурсом у межах опов≥д≥. —аме ц¤ ознака, п≥дм≥чена Ѕартом у де —ада стаЇ характеристикою Дсад≥вського мовленн¤Ф: Дѕан Ч це той, хто говорить, хто повн≥стю волод≥Ї мовою, об'Їкт Ч це той, хто мовчить, хто позбавлений доступу до мови, оск≥льки в≥н не маЇ нев≥ть права сприймати слово панаФ [16;—.201-202]. –омани демонструють повну тотальн≥сть автора у площин≥ опов≥дност≥; висловлюванн¤ повн≥стю належать авторам (за вин¤тком Д аталога ЋатураФ, де Ћатуру дозволено частину опов≥д≥ перебрати на себе); ≥ ¤кщо котрийсь персонаж даЇ змогу читачев≥ почути власний голос, то це лише з вол≥ автора, ¤кий цим п≥дтверджуЇ своЇ владарюванн¤: Дѕануванн¤ маЇ сенс. –оз≥груванн¤ житт¤ Ї моментом утворенн¤ сенсу, у представленн≥ сутност≥ та ≥стини. ÷е обов'¤зковий етап ≥стор≥њ самосв≥домост≥ та феноменальност≥, тобто у представленн≥ сенсу. ўоб ≥стор≥¤ Ч тобто сенс Ч почала зчеплюватис¤ чи спл≥татис¤, потр≥бно щоб пан в≥дчував свою ≥стину <...> ≤стина пана зосереджена в рабов≥, раб, котрий став паном, залишаЇтьс¤ вит≥сненим рабомФ [20;—.140-141]. “ому жоден не стаЇ героЇм. ”с≥ залишаютьс¤ персонажами, рабами, у т≥й м≥р≥, в ¤к≥й вони п≥двладн≥ автору, за бажанн¤м ¤кого вони живуть чи в≥ддаютьс¤ смерт≥. ¬она також Ї пунктом, сп≥льним дл¤ вс≥х чотирьох персонаж≥в за виключенн¤м Ћатура, ¤кого Ќ.‘робен≥ус залишаЇ на меж≥ старост≥, безуму та смерт≥.
—мерть кожного ¤к припиненн¤ вербал≥зац≥¤ протистоњть народженню ¤к њњ початку, причому вс≥ персонаж≥ (окр≥м Ћатура) позначен≥ знаком ДважкогоФ народженн¤. ÷е чи народженн¤ п≥д час бомбардуванн¤ (Ѕер≥нг), чи риб'¤ч≥ нутрощ≥ в ¤кост≥ колиски (√ренуй), чи асф≥кс≥¤ (јлдер).
ожен з чотирьох роман≥в даЇ ф≥кц≥ю житт¤ Дв ус≥й його повнот≥Ф, але ц¤ повнота позбавлена одного важливого чинника: кожен персонаж (окр≥м Ћатура) незайманий, ≥ ус¤ сфера сексуального трансформуЇтьс¤ у залежност≥ в≥д загальноњ скерованост≥ дискурсу: чи це сум≥ш аромат≥в ≥ вбивств (Д«апахФ), чи поЇднанн¤ слуху ≥ музики (Д—естра снуФ), чи сл≥поти ≥ техн≥ки (Д’вороба ≥тахариФ). —ум≥жна з сексуальн≥стю область шлюбу залишаЇтьс¤ неторканною в ус≥х чотирьох випадках. Ќ≥би компенсац≥¤ порожнеч≥ виступаЇ ген≥альн≥сть кожного персонажу у певному перцептивному пол≥ з акцентуац≥Їю на тому чи ≥ншому орган≥: √ренуй Ч н≥с, јлдер Ч вухо, Ћатур Ч шк≥ра (мозок), Ѕер≥нг Ч око. јле кожен вид сприйн¤тт¤ обт¤жений знаками мертвотност≥ та зримою присутн≥стю смерт≥.
ожному з чотирьох властивий особливий вид чутливост≥ до тематики смерт≥ та незнищенна л≥тературн≥сть. як симул¤кри реальност≥ вони ≥снують (≥ можуть ≥снувати) лише л≥тературно, п≥дтверджуючи те, що Дл≥тература Ч основа ≥снуванн¤ або н≥що. ¬она Ї ¤скраво вираженою формою «ла Ч «лом, котре волод≥Ї <...> особливою, вищою ц≥нн≥стю. ÷ей догмат передбачаЇ не в≥дсутн≥сть морал≥, а на¤вн≥сть Дпонадморальност≥Ф" [21;—.15]. ѕоки що позасловесно, неакс≥оматично та нередуковано до позитивних тверджень велик≥ романн≥ форми з'¤вл¤ють читачев≥ симптоми новоњ Дчутливост≥Ф до св≥ту ≥ тексту, зм≥нюючи обличч¤ та фактуру д≥йових персонаж≥в, занурених у д≥агностоване та тотальне самознищенн¤: посеред реальност≥, де кожне т≥ло Ч чи соц≥уму, чи суб'Їкта Ч рухаЇтьс¤ у напр¤мку вив≥льненн¤ шл¤хом емансипац≥њ будь-¤кого органу в≥д диктату, закону та структурноњ членованост≥, нав'¤заних дл¤ гнобленн¤ т≥ла ≥ придушенн¤ його бажань.
