Michel Foucault. LТarcheologie du savoir
якби житт¤ ћ≥шел¤ ‘уко не перервалос¤ ще в середин≥ в≥с≥мдес¤тих рок≥в ≥ ¤кби дл¤ цього ф≥лософа мав значенн¤ ≥ндекс цитованост≥, то в≥н став би у нас в ”крањн≥ наприк≥нц≥ ’’ та на початку ’’≤ стол≥тт¤ одним з найб≥льш часто цитованих в науков≥й л≥тератур≥ автор≥в, без згадуванн¤ ¤кого не обходитьс¤ жодна публ≥кац≥¤, котра так або ≥накше стосуЇтьс¤ постмодерну. як ≥ дек≥лька автор≥в, чињ ≥мена под≥бн≥ у незм≥нност≥ та частотност≥ на камланн¤: ƒерр≥да Ч ƒельоз Ч Ѕарт Ч Ѕодр≥¤р, Ч ‘уко перейшов у категор≥ю св¤щенних кор≥в, чий авторитет незаперечний, а кожна перекладена книга автоматично стаЇ певною м≥рою ≥нтелектуальним бестселером дл¤ обраних та посв¤чених.
” пор≥вн¤нн≥ з ≥ншими французькими авторами ‘уко перекладаЇтьс¤ чи не найб≥льш активно ≥ певним чином можна спостер≥гти конкуренц≥ю м≥ж украњнськими та рос≥йськими видавц¤ми, хто ж перший встигне перекласти та видати. ƒл¤ перес≥чного читача може залишатис¤ незрозум≥лим, що ж так приваблюЇ в читанн≥ цих текст≥в, котр≥ неможливо в≥днести до певного жанру чи стилю, що змушуЇ по прочитанню ставитис¤ до читаного ¤к до Доткровенн¤Ф, що лежить в основ≥ майже беззаперечноњ Днасолоди в≥д читанн¤Ф твор≥в ‘уко. ≤ ¤кщо вс≥ попередн≥ перекладен≥ книги Ч це медитац≥њ на частков≥ теми, то Дјрхеолог≥¤ знанн¤Ф може сприйматис¤ ¤к першопочаткова у в≥дношенн≥ до велетенського текстуального пол¤, накресленого ‘уко, ¤к фундаментальна, з котроњ беруть початки вс≥ ≥нш≥ тексти, передус≥м Д≤стор≥¤ безумства в класичну епохуФ, ДЌародженн¤ кл≥н≥киФ, Д—лова ≥ реч≥Ф.
ќдразу впадаЇ в око чи не в≥д Ќ≥цше успадкована, ƒельозом вивершена та осп≥вана путь Дв≥чного поверненн¤Ф до одного й того ж самого, безперервний коловорот ≥дей та думок з неодм≥нним поверненн¤м до першопочаткового вих≥дного пункту роздум≥в, до першого поставленого питанн¤, до першого сумн≥ву. √овор≥нн¤-писанн¤ кружл¤Ї у в≥домому по ≥ншим книгам простор≥ я та ћ≥й ритик, ћ≥й —п≥вбес≥дник, ћ≥й ѕротагон≥ст. Ѕез поверненн¤ до ≤ншого, без сприйманн¤ його ¤к нев≥д'Їмного елемента твору неможливо в≥дчути легку та вразливу тканину мови автора. “канину. “канина мови ≥ стаЇ площиною презентац≥њ ‘уко у ц≥й книз≥, а на н≥й Ч висловлюванн¤, Двузлик, що з'¤вл¤Їтьс¤ на повехн≥ тканини, складовим елементом ¤коњ в≥н Їю јтом мовиФ. јле виникненн¤ об'Їкта в≥дбуваЇтьс¤ не одразу, ¤к можна було б оч≥кувати в≥д наукового тексту, а десь ближче до середини книги, ≥ вс¤ вона Ч це розс≥юванн¤ зм≥сту, в≥дсуванн¤ горизонту сенсу та рев≥з≥¤ науковоњ мови. ѕоступово, ледь пом≥тно проступають контури того, шо ‘уко називаЇ Дархеолог≥ЇюФ; щоб мати право нав≥ть просто сказати це слово, ‘уко в≥дмовл¤Їтьс¤ в≥д усталених пон¤ть, таких ¤к еволюц≥¤, традиц≥¤, книга (розум≥ючи њх ¤к нав'¤зуванн¤ ≥нтерпретац≥й), в≥дсуваЇ у глибоку шухл¤ду науки ¤к Дретроспективн≥ класиф≥кац≥њ, за допомогою ¤ких вони створюють ≥люз≥ю власного минулогоФ ≥ пропонуЇ зам≥сть ланцюг≥в висновк≥в, таблиць в≥дм≥нностей системи розс≥¤нь; в≥н намагаЇтьс¤ вир≥шити питанн¤ документу, де Дос≥даЇФ мова ≥ ¤кий к≥нець к≥нцем Ї джерелом занн¤ та мови Ч питанн¤ про знанн¤, про науку в≥чним поверненн¤м переходить у площину необх≥дност≥ залишитис¤ у вим≥р≥ мови ≥ знайти своњ ор≥Їнтири пом≥ж висовлюванн¤ми Ч Д¤ поставив соб≥ на мет≥ описати в≥дношенн¤ м≥ж висловлюванн¤миФ.
ристал≥зац≥¤ пон¤тт¤ Двисловлюванн¤Ф у ‘уко перетворюЇтьс¤ на бол≥сний та заплутаний процес в≥днайденн¤ власного шл¤ху м≥ж помилками, оманами, це безк≥нечний лаб≥ринт, де висловлюванн¤ постаЇ то ¤кфункц≥¤, ¤ка даЇ змогу сказати про ту чи ≥ншу посл≥довн≥сть знак≥в, то ¤ксукупн≥сть зон, де можуть з'¤вл¤тис¤ дан≥ об'Їкти Ч ≥ все це Ч задл¤ того, щоб з≥знатис¤, що Д¤ не т≥льки припускаю, що м≥й анал≥з обмежений, але ¤ сам цього хочу ≥ сам ставлю перед собою таку вимогуФ.
ƒесь в момент переконаност≥ у правильност≥ та виправданост≥ власних д≥й наштовхуЇтьс¤ на Дпозитивн≥стьФ, ¤ка характеризуЇ мову у час≥ та поза ≥ндив≥дуальним, вона ж ≥ стаЇ його Д≥сторичним апр≥ор≥Ф, умовою реальност≥, а не правильност≥ суджень; п≥сл¤ цього крещендо розгортаютьс¤ под≥њ, зринаЇ Дарх≥вФ, н≥ в чому не схожий на сповнене пилу кладовище ≥дей та документ≥в, а ¤к закон того, що може бути сказане, ¤к система, що керуЇ по¤вою висловлювань ¤к ос≥бних под≥й, одночасно також ¤к ≥ перешкода безконечному нагромадженню висловлювань Ч загалом арх≥в ¤к загальний горизонт. Ќерозривно з арх≥вом пов'¤зана ≥ Дархеолог≥¤Ф ¤к опитуванн¤ вже сказаного на р≥вн≥ його ≥снуванн¤ Ч чи знову не те саме в≥чне поверненн¤ колись з'¤вленого у р≥зних масках; чи не з найб≥льшою н≥жн≥стю, ¤кщо можна застосувати це слово у даному випадку ‘уко говорить про виплекане ним пон¤тт¤ Деп≥стемиФ. “лумаченн¤ њњ ¤к сукупност≥ в≥дносин, ¤к≥ можуть об'Їднати в дану епоху мовн≥ практики навр¤д чи в≥дображаЇ несп≥шного поступу авторського письм¤, коли в≥н ледь пом≥тними рисками намагаЇтьс¤ створити образ Ч гранд≥озний та одночасно ледь вловимий та ощадливо прописаний.
ќщадлив≥сть вокабул¤ру пом≥тна прот¤гом вс≥Їњ книги Ч тим сильн≥ше враженн¤ в≥д екзотичного дл¤ незвиклого вуха звучанн¤ нап≥вв≥домих, а то ≥ взагал≥ нев≥домих ≥мен вчених ’VIII та ’≤’ стол≥ть чи в≥д зблиску терм≥н≥в, за котрими потр≥бно звертатис¤ до словника. якщо п≥сл¤ ”мберто ≈ко не буде знайдений новий романний стиль, здатний вразити вибагливого читача, то великою м≥рою буде звернена увага на твори французьких ф≥лософ≥в, чињ есњстичн≥ медитац≥њ на тему саморефлексуючоњ мови здатн≥ заступити аватнурн≥ романи. ћайже детективний сюжет наукового шуканн¤, пригоди у р≥зноман≥тних площинах репрезентац≥й, под≥бних на втрачен≥ та шукан≥ романтиками св≥ти краси та свободи, дещиц¤ майже еротичност≥ п≥д час зн≥манн¤ Дсеми покривалФ з утаЇмниченого ≥ щемне в≥дчутт¤ зникомост≥ людини, приреченоњ мов≥:Фћова Ч це не житт¤: њњ час Ч не ваш час; у н≥й ви не знайдете замиренн¤ з≥ смертю; можливо, ви вбили Ѕога п≥д т¤гарем усього вами сказаного; але не спод≥вайтес¤ з усього, що ви сказали, створити людину, ¤ка житиме довше, н≥ж ¬≥нФ.
