¬ивченн¤ ≥ноземноњ мови Ї багатокомпонентним ¤вищем, ≥ дос¤гненн¤ позитивних результат≥в вимагаЇ одночасноњ сп≥вд≥њ багатьох фактор≥в, серед ¤ких — формуванн¤ р≥знор≥дних компетенц≥й; одним з беззаперечних фактор≥в Ї застосуванн¤ л≥тератури ¤к чи не найважлив≥шого елементу в систем≥ формуванн¤ знань про ≥ншу нац≥ю. оли ми говоримо про мову, ми маЇмо на уваз≥ нац≥ю, котра волод≥Ї письмовою мовою, ориг≥нальним вокабул¤ром, жанровим компенд≥умом та л≥тературою, де власне ц≥ компоненти обТЇднуютьс¤. «а влучним твердженн¤м ∆≥л¤ ƒельоза мови виникають там (≥ лише там), де Ї необх≥дн≥сть перекладу, а переклад Ї спробою перенесенн¤ специф≥ки того чи ≥ншого народу у площину чужоњ вербальност≥.
онтактуванн¤ з ≥ншою культурою в≥дбуваЇтьс¤ на р≥вн≥ культуральному, а культура (¤к це вже стало традиц≥Їю прот¤гом останн≥х рок≥в) тлумачитьс¤ ¤к текст; зрозум≥ло, що кожен текст екв≥валентний сукупност≥ словесних елемент≥в плюс нев≥дома величина, котра Ї смислом цього тексту, плюс — мусимо також додати — особа автора, в≥д чийого ≥мен≥ написаний даний текст та врахувати його персональну позиц≥ю, котра може суттЇво впливати на зм≥ст чи трактуванн¤ знак≥в. “обто, маЇмо на уваз≥, що трактуванн¤ текст≥в Ї генеративною дисципл≥ною, ¤ка веде до примноженн¤ текст≥в та поширенн¤ вербальност≥.
” випадку перекладноњ л≥тератури ми маЇмо справу з тлумаченн¤м тексту, т≥льки цей процес тепер, у ситуац≥њ перекладу, в≥дбуваЇтьс¤ н≥би в квадрат≥: на площину тексту накладаЇтьс¤ особист≥сть перекладача — нос≥¤ ≥ншоњ культури — та неможлив≥сть стопроцентноњ екв≥валентност≥ при передач≥ граматики та синтаксису ≥ншоњ мови; також не мусимо забувати про неекв≥валентн≥сть культурних реал≥й, що в свою чергу також ускладнюЇ та п≥ддаЇ сумн≥ву побутуванн¤ перекладного твору у площин≥ знань про ≥нший народ, нац≥ю та культуру (складно у¤вити соб≥ ¤к≥сний та точний переклад Д≈нењдиФ ≤.ѕ. отл¤ревського на будь-¤ку мову, — це правило д≥йсне також дл¤ будь-¤кого ≥ншого твору будь-¤коњ ≥ншоњ л≥тератури).
Ўкол¤р≥ та студенти, вивчаючи ≥ноземну мову, опин¤ютьс¤ у складн≥й б≥л≥нгвальн≥й ситуац≥њ, коли в першу чергу долаЇтьс¤ власне незнанн¤ лексики, непризвичаЇн≥сть до граматико-синтаксичних конструкц≥й, неналаштован≥сть мовленнЇвого апарату на орфоеп≥чн≥ норми ≥ншоњ мови, нев≥дом≥сть ≥нтонуванн¤ та вс¤ парадигма вар≥ант≥в, починаючи в≥д алофон≥в ≥ до д≥алектного мовленн¤ того чи ≥ншого рег≥ону; проте (хоч ц¤ проблема попервах не в≥дчуваЇтьс¤ та не осмислюЇтьс¤) чи не найскладн≥шим Ї формуванн¤ в у¤в≥ образу нац≥њ (народу), котрий прогл¤даЇтьс¤ кр≥зь стор≥нки л≥тературних твор≥в та слова фольклору. ћова кожного народу та кожного покол≥нн¤ даного народу Ї феноменом традиц≥йним, а традиц≥¤ ¤вл¤Ї собою збереженн¤ правил, припис≥в задл¤ њх безпомилкового повторенн¤ та тим самим в≥дтворенн¤ усталених норм не лише повед≥нки, але ≥ мисленнЇвих акт≥в: коротше кажучи, засвоЇнн¤ мисленнЇвих принцип≥в того чи ≥ншого народу допомагаЇ виробити чутт¤ на слово, на граматико-синтаксичну структуру, що дал≥ спри¤Ї найб≥льш ефективному та вдалому симулюванню мови ≥ншого народу.
¬ивченн¤ л≥тератури перетворюЇтьс¤ на словник-дов≥дник, де ми можемо отримати ≥нформац≥ю про ≥стор≥ю розвитку думки, про переваги, котр≥ маЇ той чи ≥нший жанр, про ор≥Їнтован≥сть л≥тератури чи то на критицизм, чи то на романтичн≥сть, чи то на безапел¤ц≥йн≥сть висловленн¤, чи то на описов≥сть, котра св≥дчить про обережн≥сть. Ћ≥тература ¤к мовленн¤ письменник≥в ¤вл¤Ї нам у своЇму неадаптованому вигл¤д≥ чисте мовленн¤ мовц≥в, в≥дм≥нних в≥д загалу тим, що њх слово стало законом та принципом, впливаючи на мову не лише одного покол≥нн¤, зм≥нюючи долю сл≥в, залишаючи одн≥ та в≥дкидаючи ≥нш≥. јнал≥тична д≥¤льн≥сть, ¤кою супроводжуЇтьс¤ читанн¤ л≥тератури, засв≥дчуЇ стил≥стичн≥ часов≥ зм≥ни в л≥тератур≥ та зор≥ЇнтовуЇ прогностичну д≥¤льн≥сть стосовно вчинк≥в представник≥в ≥нших народ≥в ¤к окремих ос≥б, так ≥ ¤к множини. ѕрогностичн≥ спроби полегшують контактуванн¤ та допомагають уникати конфл≥ктних ситуац≥й, тобто спри¤ють взаЇморозум≥нню та взаЇмному розвитку обох контактуючих мов. ÷е схоже на сп≥ралевидний рух, коли мови стають взаЇмозалежними, але дана залежн≥сть розширюЇ њх, а не зачин¤Ї в обмежених кордонах.
“акий ступ≥нь оволод≥нн¤ ≥ноземною мовою дозвол¤Ї переступити пор≥г чужост≥ (Fremdsprachler — Muttersprachler) та перейти на р≥вень, коли знанн¤ мови дозвол¤ють мовотворенн¤ на пол≥ ≥ншоњ мови, причому творенн¤, котре не просто насл≥дуЇ зразки, а котре в основ≥ своњй налаштоване на принципову под≥бн≥сть ≥ноземн≥й мов≥, адже власне ми розр≥зн¤Їмо ДсвоњхФ та Д≥ноземц≥вФ не за акцентом, не за лексикою чи граматикою висловлювань, а за майже невловимою сферою в≥дпов≥дност≥ наших у¤влень тому, що ми всотуЇмо в≥д народженн¤ ¤к мовну тотожн≥сть себе та оточуючих незважаючи на наш≥ персональн≥ в≥дм≥нност≥: нас поЇднуЇ, ¤кщо зредукувати ус≥ в≥дм≥нност≥ мовленнЇвого шару, Їдн≥сть мови ¤к найчист≥шоњ можливост≥ в≥днайденн¤ повного екв≥валенту не лише на р≥вн≥ значень, але ≥ на р≥вн≥ взаЇморозум≥нн¤.
ƒана трактовка дозвол¤Ї погл¤нути на крањнознавчий аспект при вивченн≥ ≥ноземних мов не ¤к на список певних рег≥ональних особливостей феномен≥в невербального характеру, а ¤к на певну дисципл≥ну, котра кор≥нитьс¤ в сам≥й можливост≥ говорити та в≥дображати у слов≥ думку так, щоб вона не викликала сумн≥ву у приналежност≥ мовц¤ до даноњ нац≥њ незважаючи на його ДчужеФ кор≥нн¤ та непризвичаЇн≥сть до такого способу висловленн¤ думки. рањнознавчий аспект при вивченн≥ ≥ноземних мов ¤вл¤Ї собою складну вТ¤зь елемент≥в вербального та невербального характеру, котр≥ загалом можуть бути зведен≥ до способу висловленн¤ думки про них — так, ¤к це властиво даному рег≥ону, ≥ л≥тература — чи не найперше джерело, з ¤кого ми вчимос¤ говорити, вчимос¤ не словам, а духу мови.
ѕод≥л¤ючи твори л≥тератури на прозов≥, поетичн≥ та драматичн≥, ми заглиблюЇмос¤ у р≥зн≥ сфери досв≥ду, скеровуючи увагу на традиц≥њ передач≥ опов≥д≥, почутт¤ та в≥дображенн¤ комун≥кац≥њ, властивих тому чи ≥ншому народу. ѕрозов≥ твори допомагають встановити часову само≥дентичн≥сть нац≥ональност≥ (адже про нац≥ональну л≥тературу ми говоримо, коли вона розвинула корпус еп≥чних твор≥в, котр≥ асоц≥йовано з контемпоральною присутн≥стю минулого в сучасному, а властивост≥ прозового тесту перенос¤тьс¤ на лог≥чн≥сть та посл≥довн≥сть ≥сторичних под≥й); ≥стор≥¤ переходить з недоконаного виду та стаЇ под≥Їю, що в≥дбулас¤ тод≥, коли вона не результат обставин, але джерело м≥фотворенн¤, коли ≥стор≥¤ ¤к така стаЇ першопунктом роману ¤к площини де можлив≥ узагальненн¤ та тип≥зац≥¤, а через них — обТЇднанн¤. ѕоез≥¤ завд¤ки своњй апр≥орн≥й ориг≥нальност≥ в кожному окремому ви¤в≥ (кожному в≥рш≥) створюЇ ландшафт чутт≥в епохи, вона окреслюЇ найв≥ддален≥ш≥ точки горизонту псих≥ки та фантаз≥њ, куди лишень може с¤гнути мова. ѕоети виражають межов≥ стани, куди не доход¤ть спроби перес≥чних мовц≥в, але пост≥йний рух розширенн¤ дозвол¤Ї тримати в пол≥ зору саму потенц≥ю зм≥ни — узагальнюючи, поети розвивають потенц≥ю у напр¤мку в≥д дива до практики щоденного сп≥лкуванн¤. ƒрама випробовуЇ сп≥лкуванн¤ на здатн≥сть розум≥нн¤ мовц¤ми один одного за умов м≥н≥муму мовленнЇвих засоб≥в та максимуму прагненн¤ висловитис¤. ƒрама уможливлюЇ сп≥лкуванн¤, вона переконуЇ у реальност≥ даного жесту взагал≥ та даЇ потенц≥альн≥ схеми ситуативного висловленн¤ себе не дл¤ самого себе, а дл¤ ≥нших. √оворити-до-когось — ось принцип драми, нав≥ть коли ви¤вл¤Їтьс¤, що сп≥врозмовник — це ти сам, д≥алог та пол≥лог все одно тривають.
ќпановуючи л≥тературу, т≥, хто вивчають мову, дозвол¤ють так би мовити розмивати кордони власноњ мови, дозвол¤ють вторгненн¤ чужинних елемент≥в, котр≥ долають гомогенн≥сть мовного орган≥зму та зм≥нюють його функц≥онуванн¤. ћи отримуЇмо певною м≥рою парадокс, коли, привласнюючи чуж≥ елементи, ми в певний момент дос¤гаЇмо такого балансу, коли складники двох мов дор≥внюють один одному, м≥ж ними виникаЇ взаЇмна атракц≥¤ ≥ ¤краз цей пункт стаЇ вих≥дним при остаточному оволод≥нн≥ схемами чужого мовленн¤ та структурами чужоњ мови.
