” статт≥ розгл¤даЇтьс¤ питанн¤ про походженн¤ та феноменолог≥ю конкретноњ поез≥њ, а також питанн¤ про жанрове членуванн¤ конкретноњ поез≥њ. –обитьс¤ спроба визначенн¤ спор≥дненост≥ концепт≥в експериментальноњ поез≥њ з ф≥лософ≥Їю ’’ стор≥чч¤ та в≥дображенн¤ у н≥ протир≥ч Ддуху часуФ.
“ематика текстуальност≥ стала у друг≥й половин≥ ’’ стол≥тт¤ ведучою темою, не проминувши жодного з найб≥льш визначних ф≥лософ≥в (передус≥м франкомовного простору), залишивши глибокий сл≥д на способ≥ ф≥лософствуванн¤ та зумовивши авторськ≥ стратег≥њ оперуванн¤ терм≥нолог≥чним та методолог≥чним ≥нструментар≥Їм. “ака Дстурбован≥стьФ певною тематикою говорить про кризу св≥домост≥ наприк≥нц≥ ’’ стол≥тт¤, про кризу, корен≥ ¤коњ с¤гають к≥нц¤ ’≤’ Ц початку ’’ стол≥тт¤, але Днайпишн≥ший цв≥тФ з≥браний наприк≥нц≥ ’’ стол≥тт¤.
√овор¤чи про сл≥д теми у ф≥лософ≥њ та в≥дпов≥дно анал≥тичн≥й рефлекс≥њ ми не можемо також забувати про л≥тературу ¤к ≥нший спос≥б усв≥домленн¤ та опрацюванн¤ тематики, ≥ у цьому план≥ з певн≥стю можемо говорити про превалюванн¤ н≥мецькомовних автор≥в-досл≥дник≥в текстуальност≥ та св≥ту ¤к тексту, але автор≥в, котр≥ спр¤мували увагу на створенн¤ художнього екв≥валенту реальност≥ не п≥д знаком м≥мезису, а ¤к експериментального пошуку.
ќб'Їктом даного досл≥дженн¤ виступаЇ експериментальна поез≥¤ н≥мецькомовних (австр≥йських) поет≥в у 50 Ц 60 роках ’’ стол≥тт¤, ¤ка в≥др≥зн¤лас¤ формальним пошуком та жанровим багатоман≥тт¤м, майже нев≥домим традиц≥йн≥й л≥тератур≥. √енеалог≥¤ ц≥Їњ ДконкретноњФ поез≥њ с¤гаЇ античних час≥в ≥ через —ередньов≥чч¤ та Ѕароко долинаЇ початку ’’ стол≥тт¤, позначившись формальним експериментуванн¤м √≥йома јпол≥нера. јле анал≥зуючи теоретичн≥ прац≥ таких представник≥в конкретноњ поез≥њ, ¤к≥ одночасно були ≥ теоретиками, ¤к ќйген √омр≥нгер, ћакс Ѕензе, ‘ранц ћон та –айнгард ƒьоль можна пом≥тити, що л≥тературна традиц≥¤ ¤кщо ≥ не в≥дкидалас¤ ними (глибока пошана до √.јпол≥нера та ≈.≈.кам≥нгса засв≥дчена ус≥ма поетами), то не ставала джерелом пр¤мого успадковуванн¤ традиц≥њ: важливим елементом вважалас¤ ≥нша роль мови та в≥дм≥нний в≥д початку ’’ стол≥тт¤ спос≥б комун≥кац≥њ письменника ≥ св≥ту.
ѕредметом даного досл≥дженн¤ Ї жанрове багатоман≥тт¤ конкретноњ поез≥њ, котре ви¤вилос¤ (найгруб≥ший под≥л) у розр≥знюванн¤ текст≥в на зоров≥ ( Seh - Texte ) та дл¤ виголошенн¤ ( Sprech - Texte ) з подальшим членуванн¤м на так≥ жанри ¤к констел¤ц≥¤, ≥деограма, д≥алектний в≥рш; також це сп≥вв≥дношенн¤ елемент≥в вербального та в≥зуального та њх роль при утворенн≥ картин ( Gebilde ) в≥рш≥в.
¬≥тчизн¤не л≥тературознавство лише приступаЇ до освоЇнн¤ даноњ тематики (на даний момент на¤вним Ї внесок ћ.≤.—ороки, чињ роботи присв¤чен≥ в≥зуальн≥й поез≥њ епохи Ѕароко та можливост¤м використанн¤ такоњ поез≥њ у школ≥), хоча ми можемо сказати, що даний спос≥б писанн¤ в≥рш≥в в≥домий украњнськ≥й л≥тератур≥ з час≥в Ѕароко ≥ зараз Ї поети, котр≥ намагаютьс¤ розширити жанров≥ можливост≥ поез≥њ, але це, звичайно, натикаЇтьс¤ на неможлив≥сть лап≥дарного висловленн¤ думки, чому в першу чергу заважаЇ граматика украњнськоњ мови. “ому порушенн¤ даноњ теми може бути актуальним ¤к дл¤ пор≥вн¤льного л≥тературознавства, так ≥ в план≥ досл≥дженн¤ ц≥Їњ специф≥чноњ поетики. јвтором на даний момент опубл≥кован≥ чотири статт≥ з даноњ проблеми.
Ћ≥тературний тв≥р, ¤кий належить до будь-¤кого роду чи жанру, у вигл¤д≥, позбавленому тлумачень, коментар¤, значень, ¤вл¤Ї собою текстуальн≥сть. ÷е н≥би середн≥й шар структури, п≥д ¤ким знаходитьс¤ мова, а вище нього коментар [1 ; C.78 Ц 80]. јле текстуальн≥сть, ¤кщо розгл¤дати њњ ¤к певну Їдн≥сть знак≥в писемност≥, вилучивши автора та зм≥ст, Ї знеособленим засв≥дченн¤м присутност≥, на¤вност≥ та сукупност≥. Ўрифт та друк позбавили текст, писемне мовленн¤ людини та њњ нев≥дд≥льност≥, що призвело до прагненн¤ виокремити висловлюване, але вже ≥ншими засобами. ѕроза, поез≥¤ та драма до певноњ м≥ри скерован≥ в р≥зних напр¤мках; сполученн¤ знак≥в виконують протилежн≥ завданн¤ (разом ≥з сп≥льним дл¤ вс≥х: бути екв≥валентом ≥нформац≥њ). “ак, проза Ч це завжди нарац≥¤, опов≥дь, пом≥щенн¤ автора та рецип≥Їнта в прост≥р дискурсивност≥ ¤к опов≥дност≥ з ус≥ма насл≥дками; розгортанн¤ писемних знак≥в заледве може подолати хронолог≥ю та л≥н≥ю минуле Ч сучасне Ч майбутнЇ, що д≥ють у площин≥ под≥Ївост≥. ƒрама ц≥лком та повн≥стю знаходитьс¤ на р≥вн≥ комун≥кац≥њ, ≥ знаки письма Ч це максимальн≥ ≥ндив≥дуал≥зац≥њ (одночасно з м≥н≥мальним набором можливих знак≥в) персональних трансакц≥й, ¤к≥ дозвол¤ють з ' ¤сувати в≥дм≥нн≥сть мовц≥в . омун≥кативн≥сть знак≥в у драм≥ Ч це не суть, а в≥дм≥нн≥сть, перший крок до подальшоњ диференц≥ац≥њ опов≥дного та пол≥лог≥чного, ≥ знаки дозвол¤ють д≥агностувати цю ≥накш≥сть.
ѕоетичний текст Ч це завжди певна замкнен≥сть та виокремлен≥сть засв≥дчених знаками рух≥в, це в≥дд≥ленн¤ ≥нтроспекц≥њ автора в≥д контексту та певним чином ≥нстал¤ц≥¤ в оточенн¤. ¬≥рш пишетьс¤, але в≥н ≥нсталюЇтьс¤ у фон, ≥ з ¤кого виростаЇ, адже мова його Ч завжди ≥нша ≥ завжди не-така, ≥ писанн¤, презентац≥¤ в≥рша Ч це завжди його ≥накш≥сть, його в≥дсторонен≥сть, його пр≥ор≥тетн≥сть. «наки писемност≥, ¤кими презентовано поетичн≥сть, Ч завжди ≥накш≥ завд¤ки тому, що вони використан≥ дл¤ не-прози та не-драми. ћи не можемо сказати, що мова поетична Ч не опов≥дна, не драматична, адже елементи сюжетност≥ та комун≥кативност≥ кожного разу присутн≥, але сюжет майже завжди Ч поза под≥Їв≥стю, а комун≥кац≥¤ Ч це завжди говор≥нн¤ автора з собою, автора з текстом, тексту з текстом.
‘ормальний спос≥б, що обираЇтьс¤ дл¤ специф≥чного розташуванн¤ знак≥в, Ч не обовФ¤зково стаб≥льний (строфа); це може бути також аморфн≥сть та безсистемн≥сть, однак форма завжди сигнал≥зуЇ про те, що це в≥рш. ”писан≥сть у контекст дл¤ в≥рша завжди передбачаЇ порожн≥ марг≥нал≥њ, ¤к≥ дл¤ ¤вища та його присутност≥, котрими Ї в≥рш, символ≥зують та актуал≥зують Ќ≥що, Ч цей м≥н≥мальний знак в≥докремленост≥, порожнечу, котра не затьмарюЇтьс¤ близьк≥стю ≥нших знак≥в. јбо кордон: той, що зближуЇ, що в≥ддал¤Ї; у будь-¤кому випадку в≥н св≥дчить про Увип'¤чуванн¤Ф, У≥нкрустац≥юФ контекст у в≥ршем. јвтор поетичного твору (корпусу твор≥в) творить власний р≥вень над мовою та п≥д (властиво, до) коментарем. ÷е Ч його вар≥ант житт¤ з даною мовою, але в≥н не може не засв≥дчувати кожного нового разу ун≥кальн≥сть написаного, адже елемент оутроспекц≥њ також не чужий авторов≥. ћитц¤ не полишаЇ бажанн¤ бути зрозум≥лим, або хоча б бути почутим, тому, можливо, ≥ залишаЇтьс¤ УпорожнечаФ ¤к Усл≥дФ налаштовуванн¤ читача на увагу: кожен УфрагментФ Ч це окремий вар≥ант реальност≥ автора в його оволод≥нн≥ (чи розчаруванн≥) мовою Ч знаки, що реал≥зовують контакт автора та мови, несуть вагу поетичност≥. ¬≥дсутн≥сть оутроспекц≥њ перетворюЇ автора на геро¤ √.√.ћаркеса, сенсом житт¤ ¤кого стало писанн¤ без перерв, хоча це була проста опов≥дь, проте опов≥дь поетична, що не мала н≥ початку, н≥ к≥нц¤, Ч шизофрен≥чний процес, ун≥кальн≥сть ¤кого Ч в односторонност≥ та одновим≥рност≥ поетичного жесту: ≤ншого не ≥снуЇ, Ї лише јвтор, а загал, св≥т ¤к читач координатами простору не передбачаютьс¤.
—пециф≥ка писанн¤, друку, презентац≥њ, пред'¤вленн¤ в≥рша Ч це виокремленн¤ в контекст≥, ≥нсталюванн¤ ¤к перебуванн¤ разом, проте в≥докремлено. јвтор Унад≥л¤ЇФ св≥т фрагментом себе, випускаючи у св≥т новоутворенн¤, не забуваючи наголосити на ун≥кальност≥ даноњ д≥њ, даного феномена. ожен в≥рш залишаЇ коло себе поле не-читанн¤, поле в≥дсутност≥, обмеженн¤, поле кордону, меж≥, перех≥д, подоланн¤ ¤кого Ч це подвиг зору та усв≥домленн¤, це п≥дкоренн¤ нев≥домоњ земл≥, краю ≤ншого та ≤накшого, не-такого, оволод≥нн¤ незайманою мовою. ѕоетичн≥сть у план≥ знакових диспозиц≥й р≥внозначна текстуальн≥й ≥нстал¤ц≥њ в межах марг≥нальност≥.
—тр≥мкий розвиток технолог≥зованого сусп≥льства вже давно провокуЇ до забуванн¤ власного кор≥нн¤ та набутт¤ ун≥ф≥кованих ознак задл¤ б≥льшоњ продуктивност≥ п≥д час участ≥ у процесах виробництва. «вичка ставати продуктом, розфасованим та готовим до споживанн¤, створюЇ одну з багатьох жахних кол≥з≥й та перспектив з книги п≥д назвою УЋюдствоФ, ¤ка час в≥д часу перериваЇтьс¤ викресленими та виправленими р¤дками п≥д назвою Уреволюц≥¤Ф, котра н≥би-то покликана принести зм≥ни у житт¤ (¤к правило, зруйнувавши щось старе та побудувавши щось абсолютно нове). «азвичай революц≥¤ ховаЇ свою розумово-культурну голизну шатами, котр≥ прийн¤то називати УавангардомФ. …ого функц≥¤ Ч посередницька: два св≥ти, прогресивний новий та старий консервативний, той, що в≥джив, мус¤ть з≥йтис¤ та домовитис¤. –еволюц≥¤ ¤к момент культурноњ амнез≥њ обираЇ мову пишноти та далеких перспектив, це камланн¤ навколо небагатьох центр≥в, навколо ¤ких групуютьс¤ найнижч≥ людськ≥ ≥нстинкти, але амнез≥¤ маЇ звичку захлинатис¤ сама собою, ≥ тод≥ на допомогу приходить авангард, в≥н говорить т≥Їю мовою, що вважаЇтьс¤ новою, такою, що покликана виконувати нов≥ завданн¤. ÷е мова еп≥стемолог≥чного розриву [2] з традиц≥Їю, проте несв≥домо трапл¤Їтьс¤ так, що вс≥ авангардизми шикуютьс¤ в одну л≥н≥ю в≥д недавнього сьогоденн¤ до давнього минулого. –еволюц≥¤ ¤к втрата памФ¤т≥ та здатност≥ осмисленн¤ кожного нового разу в≥дбираЇ можлив≥сть спок≥йно осмислити те, що в≥дбуваЇтьс¤, Ч цим самим забезпечуЇтьс¤ Уавангардн≥стьФ кожного наступного авангарда та в≥дкритт¤ кожного нового разу ще одн≥Їњ мови та таких перспектив, котр≥ не були ще бачен≥. « ≥ншого боку авангард дозвол¤Ї зд≥йснити культурну рев≥з≥ю та позбавитис¤ зайвого мотлоху, хоча цей пер≥од окриленого в≥дм≥танн¤ ¤к правило нетривалий.
≤≤ св≥това в≥йна ¤к найсильн≥ший струс соц≥ального та ≥ндив≥дуального житт¤ людини у ’’ стор≥чч≥ принесла за собою фразу “еодора јдорно про те, що п≥сл¤ ќсвенц≥ма неможливо писати в≥рш≥. як твердженн¤ морального характеру, котре у категор≥¤х УЋог≥ко-ф≥лософського трактатуФ Ћюдв≥га ¬≥тгенштейна не маЇ сенсу [3], воно було призабуте, оск≥льки писанн¤ в≥рш≥в не припинилос¤. ќднак одночасно зд≥йснюЇтьс¤ зсув у сприйн¤тт≥ поез≥њ Ч вона вже не зас≥ю дл¤ передач≥ етичних зм≥ст≥в ( transportmittel f u r ethische inhalte ) [4], хоча збер≥гаЇ зобов'¤занн¤ автора перед сусп≥льством, котре тепер кор≥нитьс¤ в естетичн≥й морал≥. ѕереосмисленн¤ сутност≥ та завдань поез≥њ, усв≥домленн¤ катастроф≥чност≥ людськоњ екзистенц≥њ, руйнуванн¤ та трансформац≥¤ традиц≥йних комун≥кативних шл¤х≥в, констатац≥¤ м≥метичноњ недостатност≥ культури та мистецтва, руйнуванн¤ великих метанарац≥й, особливо у галуз≥ точних наук, звуженн¤ освоюваного та освоЇного простору привод¤ть до герметизац≥њ культурних процес≥в. ѕримус перев≥р¤ти, переперев≥р¤ти, контролювати вчинене, сказане, зроблене, обов'¤зкова рефлекс≥¤ змушують митц≥в замикатис¤ у кордонах найвужчих та найпрост≥ших завдань, найперше з ¤ких Ч виробленн¤ новоњ метамови мистецтва. Ѕезк≥нечний колооб≥г hyle та nihil, прогресуючий сумн≥в у мов≥ повертають автор≥в до початку, до мовчанн¤, до паузи. ћотив розриву, тр≥щини, тиш≥, не-звуку повол≥ захопдюЇ мистецтво, л≥тературу (поез≥ю) у першу чергу. Унаш час говорить, ¤к ≥ кожен час, кожна епоха, своЇю власною мовою, в≥н говорить також коли пише, а пише багато, сучасна людина хоче швидко розум≥ти та бути швидко зрозум≥лою, ≥ багато людей Ч к≥льк≥сть людей буде зростати Ч хочуть бути зрозум≥лими дл¤ багатьох ≥нших. «асобом Ї пр¤ма мова; письмо, писанн¤ ≥ читанн¤ Ї дивом.Ф[5] ÷е говор≥нн¤, писанн¤, творенн¤ вербальност≥, про ¤ке говорить ќйген √омр≥нгер, Ч ¤к надолуженн¤ втраченого та компенсаторний механ≥зм у прагненн≥ комун≥кац≥њ, котра п≥сл¤ ≤≤ св≥товоњ в≥йни посилюЇтьс¤, однак механ≥зуЇтьс¤. ¬ ≥дпов≥дно комун≥кац≥¤ Ч це вже не розлога еп≥стол¤р≥¤, не багатотомн≥ опуси марк≥за де —ада у прагненн≥ говорити з≥ св≥том з в'¤зниц≥, Умови знаход¤тьс¤ на шл¤ху до формального Їднанн¤, утворюютьс¤ рукотворн≥ коротк≥ форми, часто зм≥ст реченн¤ переходить у слово-пон¤тт¤Ф(ќ.√омр≥нгер), слово навантажуЇтьс¤, воно вип'¤чуЇтьс¤ з тексту, стаЇ моделлю тексту, прагне особливого статусу, воно, ¤к ≥ людина, ≥ндив≥дуал≥зуЇтьс¤ та вимагаЇ дл¤ себе пр≥ор≥тетних умов. ¬оно, слово, њх отримуЇ, стаючи найпрост≥шим способом презентац≥њ ( gestaltungsmoeglichkeit )[6] Ч констел¤ц≥Їю.
якщо жанрова р≥зноман≥тн≥сть в≥зуальноњ поез≥њ викликаЇ в теоретик≥в (¤к≥ здеб≥льшого ≥ сам≥ Ї авторами) певн≥ розб≥жност≥ щодо визначенн¤ к≥лькост≥ жанр≥в, то одне питанн¤ не дискутуЇтьс¤: найпрост≥шим ви¤вом в≥зуальноњ поез≥њ (конкретноњ поез≥њ) Ї констел¤ц≥¤. Ќ≥мецький поет та теоретик в≥зуальноњ поез≥њ ¤к новоњ комун≥кац≥њ ќйген √омр≥нгер визначаЇ њњ ¤к найб≥льш характерне вт≥ленн¤ в≥зуальноњ поез≥њ, розц≥нюЇ ¤к УзакритуФ форму. Ќайб≥льш ≥стотною ознакою цього художнього ¤вища Ї те, що при букво-, слово-, реченнЇ-констел¤ц≥њ прост≥р навколо та всередин≥ стаЇ не т≥льки обмежуючим фактором, а й моментом Їднанн¤ елемент≥в.
≤нстал¤ц≥¤ ¤к принцип пред'¤вленн¤ поез≥њ та констел¤ц≥¤ ¤к жанр мають де¤ку под≥бн≥сть: вони виражають виокремлен≥сть ≥ Утаврован≥стьФ текстуальност≥ ¤к принципу в≥ршем. ѕроте ¤кщо ≥нстал¤ц≥¤ в≥дбуваЇтьс¤ на р≥вн≥ феноменального, ¤к присутн≥сть Ч в≥дсутн≥сть Ч уведен≥сть у присутн≥сть Ч констатац≥¤ особливост≥, то констел¤ц≥¤ належить скор≥ше до р≥вн¤ поетики, обмеженн¤ та Їднанн¤ Ч це певна модиф≥кац≥¤ троп≥ки .
–озум≥нн¤ ≥деограми ¤к поетичного утворенн¤ з букв ≥ сл≥в, ¤к≥ шл¤хом детальноњ конкретизац≥њ семантичних, сем≥отичних ≥нтенц≥й викликають н≥би Фоб'Їкти баченн¤Ф, представлен≥ лог≥чною вибудовою, спонукаЇ в першу чергу в≥докремити њњ в≥д леттричного обФЇкта. ¬итв≥р леттризму ¤к переосмисленн¤ сутност≥ букви шл¤хом застосуванн¤ р≥зних шрифт≥в апелюЇ в першу чергу до декоративного аспекту написанн¤ чи друку. –укописн≥ кал≥граф≥чн≥ об'Їкти, так≥ ¤к, наприклад, Ћ. ѕроненка УNevermoreФ[7 ; C .70], пройшли шл¤х репрезентативност≥ ≥ представл¤ють текст ¤к прив≥д до асоц≥ативного сприйн¤тт¤ буквенно-словесного матер≥алу. –озвиток асоц≥ативного р¤ду в≥дкритий але не окреслений концепц≥Їю в≥рша. ÷е Ч сутий прив≥д, момент починанн¤, в≥дправна точка продукуванн¤ сенс≥в. ≤деограма залишаЇтьс¤ в≥ршем, тобто до певноњ м≥ри закритим твором, розвиток внутр≥шньоњ лог≥ки ¤кого замикаЇтьс¤ у власних рамках ≥ на самому соб≥.
як новов≥дкритт¤ в≥зуальноњ поез≥њ д≥алектн≥ в≥рш≥ ¤краз ≥ актуал≥зують саме щойно назване св≥доме спостереженн¤ мовного матер≥алу, завд¤ки ¤кому наново в≥дкриваЇтьс¤ мовно-творчий базис д≥алекту. ≤нтерес до д≥алектност≥ мови ¤к особливого п≥дходу до написанн¤ поез≥њ з ' ¤вивс¤ не так давно, перший ман≥фест д≥алектноњ поез≥њ та перш≥ проби пера були видрукован≥ лише 1956 року.
” ман≥фест≥ [8; C .221] –юм зазначаЇ, що ≥нтерес у першу чергу викликаЇ фонетичне багатство д≥алекту, й автори намагаютьс¤, наск≥льки це можливо, в≥добразити письмово двадц¤тьма ш≥стьма знаками багатство та нюанси усного мовленн¤: кожне слово з'¤вл¤Їтьс¤ об'Їктивно та ф≥ксовано ( objektiv und starr ). ƒаний ман≥фест ц≥кавий також ≥ тим, що дозвол¤Ї простежити ще одну генеалог≥чну л≥н≥ю в≥зуальноњ поез≥њ, не т≥льки в≥д античност≥-—ередньов≥чч¤ та модерно-авангардних шукань початку ’’ стол≥тт¤, але й в≥д сюрреал≥зму, хоча цей зв'¤зок маЇ скор≥ше негативний характер. –юм зазначаЇ, що у своЇму розвитку сюрреал≥зм УпроминувФ , Уне вглед≥вФ визначну роль д≥алекту, котру в≥н в≥д≥граЇ у п≥дсв≥домому та щоденному житт≥, а також ≥ те, що в≥н пускаЇ нов≥ представленн¤ й в≥докремленн¤ сл≥в, за допомогою ¤ких можуть бути ос¤гнен≥ Ув≥дчуженн¤Ф ≥ Упереоц≥нкаФ слова в д≥алектному представленн≥. ќсоблива увага звертаЇтьс¤ на близьк≥сть до реальност≥ (wirklichkeitsnaehe) та безпосередн≥сть (unmittelbarkeit). ‘актично дане прочитанн¤ феномена д≥алекту д≥алектноњ поез≥њ дозвол¤Ї побачити намаганн¤ примирити поез≥ю з ф≥лософ≥Їю Ћюдв≥га ¬≥тгенштайна, дл¤ ¤кого поетична мова не несе ≥нформативност≥, оск≥льки не спираЇтьс¤ на реальн≥сть, вона, власне, не Ї об'Їктивною мовою. ћи маЇмо на уваз≥ фрагмент ФDie Welt ist alles, was der Fall ist. Die Welt ist die Gesamtheit der Tatsachen, nicht der Dinge. Die Welt ist durch die Tatsachen bestimmt und dadurch, dass es alle Tatsachen sind. Die Tatsachen in logischem Raum sind die WeltФ. ƒ≥алект ¤к фрагмент реальност≥ дозвол¤Ї зд≥йснити Уперенесенн¤Ф житт¤ у площину поетичноњ ≥нстал¤ц≥њ Ч зблизити та сум≥стити р≥зноположне.
÷¤ екстремальна та експериментальна поез≥¤ з нем≥метичною мовою у знаменнику не описуЇ, а представл¤Ї, це не слова у повному значенн≥, а реч≥. Ѕутт¤ мови речною (sachlich) виводить ≥дењ на р≥вень матер≥влу (stoff). ћатер≥ал≥зац≥¤ ¤к ут≥ленн¤ в матер≥ал≥ ран≥ше недоступного дозвол¤Ї розпочати матер≥альне виробництво, ¤ке одночасно буде та стаЇ випробуванн¤м мови на м≥цн≥сть. ¬≥зуальна поез≥¤ у цьому план≥ Ч експериментальне виробництво, на ¤кому автор зац≥кавлено вивчаЇ, де виникнуть розриви та тр≥щини, у мов≥ чи у сенс≥, а також систематично ф≥ксуЇ ц≥ Умоменти стражданн¤Ф речей, уведених у рамки, препарованих та з проголошеним вердиктом.
—татус експериментальноњ тримаЇтьс¤ за такою поез≥Їю ще й дос≥, хоча њњ Уавангардн≥стьФ вже втратила свою актуальн≥сть. ¬она стала надбанн¤м ≥стор≥њ культури та л≥тератури, затаврувавши неповторний н≥мецькомовний ландшафт в≥зуальноњ поез≥њ, ландшафт просторий та простий до тлумаченн¤, оск≥льки жодна ф≥лософська концепц≥¤ ≤≤ половини ’’ стол≥тт¤ не може уникнути контакту з в≥зуальною поез≥Їю: вони обертаютьс¤ навколо мовноњ проблематики, а тому д≥ють в одн≥й (та Їдин≥й) площин≥, у котр≥й кружл¤Ї культура ≤≤ половини минулого стол≥тт¤: ¤к сказати, щоб сказати зрозум≥ло та уникнути хибних тлумачень.
≤ ¤кщо говорити про кв≥т в≥зуальноњ поез≥њ (ќйген √омр≥нгер, “≥мм ”льр≥хс, ћат≥ас √ьор≥тц, √ерхард –юм, ≈рнст яндль та ≥нш≥), то можемо сказати, що фактично ус≥ Узагальн≥ м≥сц¤Ф постструктурал≥стськоњ, деконструктив≥стськоњ та постмодерн≥стськоњф≥лософ≥њ знаход¤ть св≥й вираз та своЇ п≥дтвердженн¤ у н≥й : бутт¤ Ч н≥що Ч присутн≥сть Ч в≥дсутн≥сть Ч означуване Ч означник Ч сер≥альн≥сть Ч матричн≥сть Ч сл≥д Ч машина бажанн¤ Ч симул¤ц≥¤ Ч клонуванн¤.
ћи кажемо Ув≥зуальна поез≥¤Ф, koncret poetry, konkrete dichtung, visuelle dichtung Ч ≥ розум≥Їмо недостатн≥сть даного пон¤тт¤, ¤к внутр≥шньо так ≥ зовн≥шньо. Ќе т≥льки в≥рш≥ з контурами речей, не т≥льки в≥рш≥, вписан≥ у обриси обФЇкт≥в Ї конкретною поез≥Їю, фактично так≥ поетичн≥ твори можуть впливати на вс≥ органи в≥чутт≥в та бути орган≥зованими р≥зними способами: в≥зуальн≥, слухов≥ (акустичн≥), матер≥альн≥ та к≥бернетичн≥ поез≥њ. ћи можемо ≥ говоримо: Фв≥зуальна поез≥¤Ф, усв≥домлюючи, що (в будь-¤кому випадку) така поез≥¤ Ї приступна дл¤ огл¤ду та (що не менш важливо) може бути побачена. ¬нутр≥шн¤ ж недостатн≥сть терм≥ну розвиваЇтьс¤ з прогресуючоњ метафоричност≥.
Ќе пом≥чаючи того, конкретна поез≥¤ перейшла кордон презентац≥њ речноњ ≥дењ у матер≥альних словах: вона репрезентуЇ процеси ≥ стани св≥домост≥, д≥агностуЇ стан культури та Ї ≥ндикатором ф≥лософського надм≥ру, надм≥ру констатованого ≥ представленого, оск≥льки в≥н залишаЇтьс¤ невимовленим, оск≥льки, ¤кби в≥н м≥г бути вербал≥зованим, то став би сентенц≥Їю морального характеру, ¤ка (за ¬≥тгенштайном) не маЇ сенсу. —ам факт под≥бного не-забуванн¤ д≥агнозу Ї св≥дченн¤м св≥домоњ рефлекс≥њвласного досв≥ду ф≥лософ≥њ, без ¤коњ неможливо у¤витифеномен конкретноњ поез≥њ, котра Ї ут≥леною метафоричною рефлекс≥Їю невимовного про мову, реал≥зовану у речн≥й мовчазност≥.
